Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

Просто біда якась! Тайковським ремонтникам цей пілот може бути для чогось потрібен: ну, треба змінити щось із кораблем, а як це вирішити без Алекса? І весь ремонт зависне на якійсь критичній точці... Або й ще гірше: на Марс полетить, а назад чи й вернеться? Останні кілька років багатьох переконали: у всесвіті ні в чім немає цілковитої певності...

Від розпачу його порятувало дзуміння ручного термінала. Еймос видобув пристрій із кишені, глянув на нього, тицьнув пальцем в екран і скривився.

— Зараз мені буде потрібно трохи приватності.

— Та будь ласка! — сказав йому Алекс. — Нема проблем.

За межами їхнього помешкання станція Тайко простягалася довгими нерізкими звивинами. Це ж була одна з перлин у короні Об’єднаного Поясу Астероїдів. Церера була більша, а станція Медіна охоплювала ту моторошну нульову зону, що запала між кілець, а станція Тайко... Нею від самого початку найдужче пишалася ОПА. Оці широкі замашні лінії, що більше справляли враження вітрильника, ніж хоч би котрий із тих кораблів, які станція обслуговувала, не мали функціонального навантаження. То й як не хизуватися такою красою? Саме тутешні майстри вибудували Ерос і Цереру, саме тутешня корабельня вивершила найбільше, за всю історію людства, космічне судно. Ці чоловіки й жінки лише кілька поколінь тому хоробро спорудили міст понад безодню, що тягнеться ген далі за Марс... Це ж їм, першопрохідцям, стало розуму й зваги усе це звершити!

Алекс звільна рухався по довгій алеї. Люди, що минали його, були поясани. Вищі зростом за землян, вони й голови мали більші. Сам Алекс виріс в умовах відносно малої марсіянської гравітації, але й йому далеко було до таких фізіологічних параметрів, які створювало дитинство в умовах нульового тяжіння.

У вільних місцях широкого коридору росли всякі рослини: їхні пагони закручувалися проти вертільної тутешньої гравітації, достоту як вони витягуються вгору супроти земного тяжіння. Діти шугали по ходах-переходах, скоками струшуючи з себе шкільну нудьгу, — достоту як і малий Алекс чинив у Новому Лондоні. Попивав свою каву й намагався відновити в собі оте блаженне відчуття космічного перельоту. Штучна була вона, ця станція Тайко, геть як і їхній «Росі», штучна, хоч і штудерна. Вакуум там, за її корпусом, не прощав помилок, як і будь-де. І спокій ніяк не вертався в душу, мов лизка його злизала. І що йому, Алексові, ця Тайко? Не його корабель, не його дім. І ці люди, що минали його, поки він, вештаючись знічев’я, прошкував до загальної зони й видивлявся нагору, крізь масивну багатоверствяну прозору кераміку, на те блискотливе видовище верфі... вони ж не його родина. І знай силкувався вгадати, що б подумала про все це його Талі. Чи змогла б вона прибитися до такого місця, що пишало своєю красою в такий спосіб, якого він ніяк не зміг би створити для неї, зважаючи на те життя, якого вона бажала собі на Марсі?

А як висьорбав каву до денця, то й повернув назад. Прослизав крізь потік пішого ходу, даючи дорогу електрокарам та обмінюючись короткими чемностями тієї лінгвістичної катастрофи, якою було поясанське арґо. Він і не задумувався, куди, власне, його несуть ноги, аж поки й принесли його туди.

Напівроздягнутий лежав «Росі» в космічній порожнечі. Зов­нішнє покриття відтято, а внутрішній корпус так-то свіжо виблискує у зварювальних спалахах — і такий змалілий увесь корабель від того! Рубці-шрами їхніх бойових пригод майже всі зникли — зі знятим зовнішнім корпусом. Ті відійшли, а от глибші рани ще лишалися. Звідси їх годі розгледіти, але Алекс точно знав, де вони та які саме. Дарма що на «Росинанті» цей пілот налітав не більше, ніж на будь-котрому з кораблів своєї льотної кар’єри, але любив «Росі» найдужче. Дужче навіть за свого першого.

— Я повернусь! — пообіцяв він кораблеві. А той неначе відповів йому спалахом зварки — не сварки. Отам, у районі рушійного конуса, блиснуло воно так яскраво, аж затьмарило й саме сонце в марсіянському небі.

***

Помешкання, яке займали Наомі з Голденом, лежало за кілька кроків по коридору, де тулилися й вони з Еймосом. Лискуча, під дерево, текстура й яскравий номер на стіні — усе так само, як і в них. Алекс увійшов — у самісінький розпал якоїсь тамтешньої розмови.

— ...якщо тобі причулося, ніби щось тебе кудись покликало, — говорила Наомі з головної їхньої кімнати. — Та, як на мене, ми маємо досить міцну певність того, що ти тоді відшкріб усе-все, до останньої часточки того його шкуратка. Тобто, я хотіла сказати: Міллер відтоді ж так і не повертався?

— Та ні, — мовив Голден, кивком голови відповідаючи на Алексове привітання. — Але мало не до сказу доводить мене сама думка про те, що на нашому кораблі так довго катався отой шкураточок, а ми про теє ні сном, ні духом не відали!

Тут Алекс простяг свою чашку з-під кави, й Голден машинально наповнив її свіжою порцією. Без цукру — щоб лишалося місце для вершків!

— Атож, — мовила Наомі, входячи до кухні. — Цього нам тільки бракувало: щоб через ту трикляту мяшкурку полетіла й ціла, розтуди її, перегородка! Замінити її? Таж заміна, сам знаєш, ніколи не буває така міцна, як оригінал.

Алекс уперше побачив Наомі Наґату ще на «Кентербері». Досі впам’ятку був йому образ тієї вилицюватої сердитої дівчини, яку капітан МакДауел відрекомендував екіпажеві як їхню нову молодшу інженерку. Чи не цілий рік ховалася вона за кучмою своїх буйних кіс. А нині крізь ту чорну кучму пробивалося вже кілька сивих пасм. Нині ж вона не горбилась, а стояла випростана, на весь свій високий зріст. Самодостатня й самовпевнена: знає собі ціну. Алекс, ніби вперше це спостерігши, тільки подивувався. А що Голден? Чваньковитий, самозакоханий старпом, що зумів подати своє ганебне вигнання з армії в цивільне життя мов казна-яку заслугу, до чого докотився? А до того, щоб подавати Алексові вершки, визнаючи, ще й з яким бадьорим виглядом, усе ірраціональне безглуздя своїх страхів. Либонь, час таки позмінював їх усіх. От тільки сам Алекс не мав певності, наскільки ж змінився він сам. Чи не ще дужче й ще гірше, ніж ці двоє?

Тільки Еймос не змінився. Аніщо не могло змінити Еймоса.

— А ти що скажеш, Алексе?

Пілот осміхнувся й дозволив собі розтягнути тягнучку марсіянської своєї вимови на всю можливу довжину.

— Нуу, та шо туут скажеш... я таак собі міркую-маракую, шо як воно не повбивало нас, поки літало з нами, то вже ж ніяк не повбиває, кооли його тут немає!

— Чудово, — похвалив Голден — і зітхнув.

— Ми й гроші заощадимо, — не вгамовувалася Наомі, — й все у нас піде