Читати книгу - "Назавжди, Уляся Смольська"

Розділ 6

          Прокинулася я о пів на десяту. На телефоні мигала лампочка сповіщень. Два пропущених дзвінка від Юльки. Пізніше наберу її. Зараз мені необхідна кави.

          Я не часто нею себе балую. Але сьогодні мені як ніколи захотілося насолодитися чашкою ароматної кави.

          Вдома було тихо. Батьки вже на роботі. Я так міцно заснула, що навіть не чула, коли вони повернулися з кафе.

          Сьогодні у мене вихідний. Можна зайнятися своєю улюбленою справою – малюванням. З дитинства обожнюю малювати. Скільки себе пам'ятаю, весь вільний час я проводила з олівцями і альбомом. Ще навчаючись в школі, я ходила в художню школу. Моя пристрасть – малювати жіночі образи і створювати для них елегантний одяг.

          Саме тому я влаштувалася на роботу в бутик «Елеганс». Моя начальниця, Світлана Петрівна, завжди дивувалася, з яким смаком я підбирала вбрання для клієнток.

          Я взяла турку, набрала води і поставила її на плитку. Каву я завжди заварюю сама. Мені подобається цей процес. Наповнила чашку бадьорим напоєм і вийшла на балкон.

          Сонце сяяло на повну і вже встигло добряче прогріти повітря. Сьогоднішній день буде спекотним.

          Перед очима знову виник образ Леоніда. Прокинулася з думками про нього. Згадала про його подарунок і повернулася в кімнату, щоб вийняти брелок з сумочки. У денному світлі вовк виглядав ще красивіше. Причепила його на свою в'язку ключів. Якщо вірити Леоніду, тепер цей металевий звір буде охороняти мене.

          Від думки, що я більше не зустрінуся з Леоном, стало сумно на душі. Яка ж я дурна, що втекла від нього!

          Події могли скластися зовсім інакше. Чому я не прислухалася до свого серця?

          Розумію, що це перша і остання моя зустріч з Леонідом. Сльози виступили на очах. Не знаю чому, але цей чоловік так сильно мені сподобався! Серце завмирає при згадці про нього.

          Потрібно терміново відволіктися. І в цьому мені допоможе малювання. Воно завжди мене заспокоює.

          Уява допомагала мені переноситися в іншу реальність. Думки зникали, а я немов розчинялася в просторі.

          Малювання було для мене своєрідною терапією. У підлітковому віці саме завдяки йому я справлялася з бурхливими емоціями. Коли здавалося, що батьки не розуміють мене і охоплювала злість, я просто сідала малювати.

          За моїми малюнками завжди можна зрозуміти настрій, з яким я їх створювала. Похмурі жінки в строгих костюмах з'являлися в моєму альбомі за часів печалі. Темні жіночі фігури в довгих чорних сукнях породжувала злість. Любі дівчата в кольорових сукнях і з яскравими волоссям створювала радість. Душевний спокій малював ніжних дам в пастельних тонах.

          Не знаю, скільки минуло часу, поки я була занурена в малювання. Мелодія мого смартфону повернула мене в реальність. Дзвонила Юлька. От халепа! Я забула їй передзвонити!

          – Алло! – відповіла на дзвінок. Знаю, що зараз мені доведеться вислухати монолог обуреної подруги.

          – Бляха–муха, Діана! Ти де зникла?! Я тобі вже купу разів дзвонила! Ти мене ігноруєш чи що??

          Вона говорила емоційно, з підвищеним тоном. Помітно, що Юлька сердиться на мене.

          – Юль, вибач. Трохи випала з реальності.

          – Знову малюєш? – трохи спокійніше поцікавилася подруга.

          – Ну так. Тільки що закінчила.

          – Що на цей раз? – поцікавилася вона.

          – Як завжди – жіночі силуети, – подивилася на свій малюнок і замовкла. На папері була зображена жінка, образ якої я раніше не малювала.

           – Алло, Діана! Чого мовчиш?

          – Замислилась на трішки.

          – Дивна ти якась, – в її голосі звучала настороженість. – Все гаразд?

          – Все нормально, – відповіла звичайним тоном.

          – Прийдеш до мене ввечері? Я тобі манікюр зроблю. Хочеш?

          – Звісно хочу! Питаєш ще!

          – Ну, я тебе чекаю! – Юлька змінила інтонацію і строго додала: – Тільки не зависни в своїх картинках! Інакше я тебе приб'ю, якщо відморозишся!

          – Добре, я обов'язково прийду. Бувай! – я натиснула на відбій і ще раз подивилася на свій малюнок.

          На ньому була зображена жінка. Вона сиділа на краю барного стільця, відхилившись назад, спираючись долонями на сидіння. Одна нога торкалася підлоги, друга була зігнута в коліні і стояла на перекладині від стільця. На ній була білизна червоного кольору, а ноги прикрашали чорні панчохи і червоні туфлі на високих підборах. Темне волосся спадало на плечі, чорна мереживна маска прикривала очі. Губи з червоною помадою злегка відкриті, спина вигнута вперед. Весь її образ був просякнутий сексуальністю. Він спокушав відкритістю, хвилював фантазію.

          Образ пристрасної жінки був відсутній в моїх малюнках. Адже до сих пір я не відчувала такі почуття. До знайомства з Леонідом.

          Подивилася на годинник: пів на першу. Що ж, до вечора у мене ще є час. Я встигну.

          Олівець ковзав по папері, вимальовував лінії, хвилі і зигзаги. Я малювала, зупиняючись тільки на мить. Закривала очі на кілька секунд, а потім знову продовжувала енергійно створювати малюнок. Штрих, ще один, багато штрихів. Звичайні рухи простим олівцем переносили спогади на папір.

          Я зосередилася на деталях і намагалася якомога точніше відтворити ту картину, яка з'являлася в моїй голові.

          Час пролетів непомітно. Подивилася на свою роботу і вдоволено всміхнулася.

          З альбомного листа на мене дивився Леонід. Його чорні очі спостерігали за мною, як ніби зараз він заговорить. Я зуміла передати його магнетичний погляд, який, здавалося, був наділений приворотною магією.

          Почула, як клацнув замок вхідних дверей. Хтось із батьків повернувся додому. Спішно прибрала малюнки, щоб їх ніхто не побачив. Сховавши всі свої приналежності для творчості, зробила вигляд, що роюсь в шафі в пошуку одягу.