— Ви? — шепочу і чомусь роблю крок назад. Це виходить само собою і не приховується від Германа. — Боїшся мене? — питає прямо і погляду з мене не зводить. Чи боюсь я його? Не знаю. Тут більше ефект несподіванки спрацював. — Ні, — кажу якомога впевненіше. — Просто не очікувала, що ви можете бути батьком в принципі. — Чому? Я не схожий на чоловіка, у якого є діти? —

Мені нікуди тікати… Я боюсь повертатися додому… Знаю, що скоро Дамір прийде сюди. Трохи оклигає і прийде. Що він хотітиме за мій порятунок і якою буде ціна за борг мого батька? Здається, я у повній лажі і дороги назад не видно.