Перш ніж стати письменником, Алессандро Барікко був музикантом. Може, тому поетична мова «Шовку» нагадує пісню своїм неспішним плином, своїми повторами-приспівами. Слова цієї пісні – про коштовний шовк, про чоловіків, які заради справи свого життя вирушають за край світу, які творять красу, аби віднайти у цьому житті сенс. Але в пісні є й мелодія. Це кохання, це

Одного дня готель на узбережжі, на пливкій межі між океаном і суходолом, між життям і смертю, покличе до себе стомлених людей: священика, що пише дивні молитви, художника, який морською водою малює портрет моря, хвору дівчину, старого професора, колишню коханку… Море прийме душі тих, хто колись опинився після кораблетрощі на плоту — цвинтарі на хвилях серед безкраю.

Що сильніше — війна чи любов? Що важливіше — почуття помсти, можливість покарати, або ж здатність пробачити, забути про смертельну образу? Що потрібніше людині — щось відчутне, реальне, або ж мета, якої ніколи не досягти, але заради якої варто жити? Ці та інші питання ставить собі й читачеві майстер сучасної італійської літератури Алессандро Барікко (нар. 1958 р.).