Коли кожного дня тобі дихають у шию, життя перестає приносити радість. Замість нього з’являється тернисте поле, яким люди йдуть, але дійти до кінця не зможуть: не кожен буде в силі протистояти новій реалії. Та бувають випадки, коли остання крапля вже настільки виїла мозок, що змушує з помірної ходи затятися лютим бігом.

Колись ми втратимо все. Цілком усе. Це не буде повністю залежати від нас, але давайте відверто: наша частка провини у цьому буде. І коли перед нами повстануть люди, чиї лиця будуть огорнуті печалем, а тіло темною тканиною, ми їх не побачимо. Ми вже нічого не побачимо... окрім свого сну. Сну, який буде або кольоровим, або безбарвним.