— Я не хочу тебе більше бачити, — ображено шиплю крізь зуби. Розвертаюсь, прямуючи до виходу. Торкаюся пальчиками ручки дверей, як відразу завмираю, чуючи його строгий голос: — А про дочку ти подумала? — Усередині все перевертається, коли згадую захоплений погляд Надійки... — Вона ж моя? Розвертаюсь, уважно вдивляюсь у вічі Ігоря. — Навіть не думай, Градове, —