Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

— Ти знаєш їх особисто?

Кассандр зробив паузу, перш ніж відповісти:

— Моя мати — Вівіан Каннінгем, Верховна відьма півночі Аларії.

— Вражає, — прошепотіла я. — А твій батько?

Його обличчя стало серйозним, але він усе ж відповів:

— Він помер, експериментуючи із зіллям.

— Тепер зрозуміло, чому ти так суворо дотримуєшся рецептів, — спробувала я пожартувати, думаючи, що він розсердиться.

Але натомість він усміхнувся, і в цій усмішці було більше тепла, ніж я очікувала побачити.

Я задумалася, що зовсім не знаю, що стається з порушниками магічних законів, і вирішила запитати про це в Кассандра.

— Покарання тут рідко бувають фізичними, — відповів він, спокійно відкинувшись на стілець. — Аларія — це світ магії, і кара часто має магічну природу. Наприклад, на творця або майстра можуть накласти стримання — позбавити здатності користуватися магією на певний час.

— Чому саме на них?

— Бо тільки вони активно використовують магію. Майстри зазвичай володіють магією стихій і працюють охоронцями. А творці — це ті, хто здатен виконувати серйозні ритуали й створювати власні заклинання. Через це вони й стають головними порушниками.

Кассандр нахилився вперед, спершись на стіл.

— Знання магії — це не лише привілей, а й величезна відповідальність. Ієрархія чаклунів існує для того, щоб цю відповідальність контролювати. На вершині стоїть Верховна відьма чи чаклун, яких обирають раз на сто років. У кожному з чотирьох регіонів Аларії є сторожова варта — чаклуни, що захищають територію й стежать за дотриманням законів.

— Як поліцейські у світі смертних?

— Щось подібне, — кивнув він. — Тільки таких варт значно менше.

— А якщо хтось відмовляється виконувати їхні накази? — запитала я, згадуючи, як сама нещодавно порушила кілька правил, виконуючи завдання для Роани.

Кассандр злегка знизав плечима й відповів обережно:

— Тоді справу передають Верховним. Покарання залежить від тяжкості злочину. Найгірше — вигнання.

— Вигнання? — Холод пройшовся по моїй спині.

— Так, — підтвердив він. — Уяви: тебе позбавляють зв’язку з магією й виганяють у світ смертних, без шансу повернутися. Для багатьох чаклунів це гірше за смерть.

— Добре, що Офелія до цього не причетна, — полегшено зітхнула я.

— Вона лише потерпіла, не підозрювана, — зауважив Кассандр. Його голос звучав рівно, але в погляді промайнуло слабке полегшення.

— Потрібно повідомити Вельмора, — відповіла я, нервово крокуючи кімнатою. Моє серце билося швидше, ніж я того хотіла.

— Схоже, вона сама не розуміла, які квіти в неї знаходяться. Але де ж вона їх дістала? — запитав чаклун, задумливо торкаючись пальцями краю столу.

Я раптом підстрибнула, як людина, яка раптово згадала щось важливе. Офелія завжди хизувалася своїми коханцями й подарунками від них.

— Де та коробка? — швидко запитала я, голосом, який переповнювало хвилювання.

— У теплиці, — коротко відповів Кассандр.

Я кинулася до виходу, мої кроки луною розносилися по дерев'яній підлозі. Касс не залишився осторонь і пішов слідом, його швидкі, але впевнені рухи вирізнялися стриманою грацією.

Коробка стояла на столі. Її оксамитова поверхня переливалася під слабким світлом, фіолетові візерунки на кришці виглядали химерно, майже магічно. Вона була важкою, здавалося, що всередині сховано щось більше, ніж просто квіти.

— Вона виглядає занадто вишукано, щоб бути випадковим подарунком, — пробурмотіла я, обережно відкриваючи кришку.

Я дістала квіти. Їх чорні пелюстки з синюватим блиском ще більше збентежили мене. Однак під ними була прихована підкладка. Коли я підняла її, звідти випала маленька записка.

— Ось воно, — вигукнула я, розгортаючи папірець. На ньому, витонченими літерами, було написано: «Моїй неповторній музі».

— Я так і знала, — сказала я, намагаючись стримати обурення. — Це подарунок від залицяльника. Офелія ні в чому не винна.

Кассандр узяв записку в руки, його пальці стисли папір трохи сильніше, ніж слід було. Його очі пробіглися по написаному, але обличчя залишалося незворушним.

— Зачекай, — завмерла я, тримаючи записку в руках. — Почерк наче знайомий.

Мої думки хаотично перебирали спогади, поки я не відкинула папірець і дістала оксамитову обгортку.

— У «Теорії запахів» писалося, що тканини краще вбирають запах, — я піднесла обгортку до носа й вдихнула. Мої очі округлилися. — Пахне ніжним пудровим ароматом гортензії, який поєднується із солодкими нотами орхідеї.

— Я відчув цей запах одразу, — сказав Кассандр, його голос був напруженим, але контрольованим. — Але я не знаю нікого з таким запахом.

— Я знаю, — прошепотіла я. Голос затремтів, наче визнання вимагало від мене надлюдських зусиль. — Знаю чаклуна з таким запахом і з таким почерком.