Читати книгу - "Ловець тіні, Донато Каррізі"

— Вона каже, що той священник був не такий, як усі інші. Здавався добрішим за інших, хоч насправді таким не був. І щось було в тому, як він дивився на людей. І те щось їй не подобалося.

Жінка заговорила знову:

— Каже, що протягом усіх цих років вона хотіла стерти з пам’яті його образ назавжди і зрештою стерла таки. Вона просить пробачити її, але не хоче знову згадувати його. Вона впевнена, що то він убив її онучку. Та тепер вона вже перебуває у спокої, і вже невдовзі вони зустрінуться з онукою на тому світі.

Але Маркус не вгавав:

— Попроси її розповісти щось про той день, коли ван Бурен зник.

Отець Еміль запитав.

— Вона говорить, що однієї ночі духи лісу прийшли, щоб забрати його і віднести до пекла.

Духи лісу… Маркус сподівався почути іншу відповідь.

Отець Еміль відчув його розчарування.

— Ти мусиш розуміти, що в їхній свідомості забобони мирно вживаються з релігією. Ці люди — католики, але продовжують поважати вірування, пов’язані з культами минулого. Так завжди було.

Маркус подякував жінці кивком і вже мав намір підвестися, коли вона вказала на нього пальцем. Спершу він не зрозумів. Потім збагнув, що вона вказує на медальйон у нього на шиї.

Зображення святого архангела Михаїла, покровителя пенітенціаріїв.

Тоді Маркус зняв його з шиї, взяв жінку за руку та вклав медальйон у її зморшкувату долоню. Потім стулив її, мов закрив скриньку.

— Нехай цей янгол тебе захистить цієї ночі.

Жінка прийняла дарунок з легкою усмішкою. Вони ще мить дивилися одне на одного на прощання, потім Маркус підвівся.

Вони вирушили у зворотний шлях до гелікоптера. Пілот уже увімкнув двигуни, лопаті крутилися в повітрі. Маркус підійшов до дверцят і озирнувся: отця Еміля поряд не було, той зупинився раніше. Тоді він повернувся до нього, попри невдоволені крики пілота.

— Ходімо, чого чекаєш? — запитав.

Однак місіонер мовчки похитав головою. Маркус збагнув, що в того й на думці не було шукати прихистку в джунглях, як в інших мешканців селища.

Замість цього він би повернувся до церкви й чекав на смерть разом зі своїми вірянами, які не знали, як їм рятуватися.

— Церква багато чого зробила завдяки місіям у Ківулі та інших подібних місцях. Не допусти, щоб монстр зруйнував здійснене нею добро, — наказав йому отець Еміль.

Маркус кивнув, потім міцно обійняв велетня. За мить він уже сідав на борт гелікоптера, який за кілька секунд набрав висоту і зник у сірому мороці дощу.

Унизу стояв місіонер і махав йому на прощання. Маркус помахав у відповідь, але полегшення не відчув. Йому хотілося мати стільки мужності, скільки було в серці цього чоловіка. «Одного дня, — сказав він подумки. — Хтозна».

Та ніч була щедрою на сюрпризи. У нього з’явилося ім’я вбивці, який допіру залишався невідомим демоном. Минуло вже двадцять років, однак, можливо, ще залишався час для правди.

Але для цього Маркус мусив повернутися до Рима.

***

Корнеліус ван Бурен убивав не тільки в тому селищі.

Він знайшов його сліди в різних куточках планети.

В Індонезії, в Перу, знову в Африці. Диявол користувався своїм статусом місіонера, щоб вільно мандрувати світом. Хай би де мандрував, він скрізь залишав сліди свого перебування. Зрештою Маркус налічив сорок шість жіночих тіл.

Однак усі ті жертви сталися до вбивства трьох дівчат у Ківулі.

Селище в Конго стало останнім пунктом призначення. Після чого він зник невідомо куди. «Однієї ночі духи лісу прийшли, щоб забрати його і віднести до пекла», — так сказав отець Еміль, переклавши слова старої жінки із селища.

Звісно, Маркус не міг цілком виключати, що ван Бурен тим часом не вбивав і в інших місцях. А йому просто не пощастило знайти докази інших злочинів. Зрештою вони завжди траплялися у віддалених краях.

Хай там як, але після Ківулі ван Бурен знову повідомив про себе лише вбивством розчленованої черниці у Ватиканських садах. І потім знову зник.

Чим пояснити оту миттєву появу? І куди він подівся в три наступні роки після вбивства черниці? Маркус прикинув, що тому мало бути вже років шістдесят п’ять. То, можливо, він уже помер?

Він давно звернув увагу на одну важливу деталь. Ван Бурен ретельно вибирав своїх жертв.

Усі вони були молоді, невинні й дуже вродливі.

Чи можна вважати, що він утомився від цієї розваги?

Кардинал Ерріаґа передбачав, що це станеться.

«Повернешся», — сказав він тоді зі сміхом.

І ось, о пів на шосту вечора у вівторок пенітенціарій заходив до Сікстинської капели разом з останньою групою відвідувачів. Поки всі милувалися фресками, він уважно спостерігав за пересуваннями охоронців музею.

Коли вони почали запрошувати відвідувачів пройти до виходу, позаяк Ватиканські музеї за кілька хвилин повинні були зачинитися, Маркус вислизнув з натовпу і звернув до бокового коридору. Звідти службовими сходами спустився до внутрішнього двору Пінья. У минулі дні він уже кілька разів тут побував, але тільки для того, щоб вивчити розташування відеокамер, які контролювали внутрішній периметр Ватикану.

Він знайшов пробіли в системі відеонагляду. Завдяки їм зміг спокійно потрапити до садів.

Весняне сонце повільно котилося до небокраю, невдовзі зовсім стемніє. Отже, він сховався поміж кущів і став чекати. Згадав, як був тут уперше разом з Клементе. Тоді всю зону перевели в режим своєрідного карантину, щоб вони вдвох змогли без перешкод потрапити до парку.

Хто влаштував таку на перший погляд неможливу операцію? Звісно, Ерріаґа. Тоді чому згодом ніхто з вищих ешелонів влади Ватикану навіть пальцем не повів, щоб допомогти Маркусові довести до кінця справу щодо вбивства черниці?

Тут крилася очевидна суперечність.

Кардинал міг спокійно приховати все, а замість цього він побажав, щоб пенітенціарій побачив скоєне на власні очі й насамперед, щоб він дізнався.

Коли на землю впала темрява, Маркус вийшов зі схованки й вирушив до єдиної частини паркової зони, де рослинність могла буяти вільно. Цілий ліс у два гектари, куди садівники навідувалися лише для того, щоб прибрати сухі гілки.

Прибувши на місце, він увімкнув маленького ліхтарика, що приніс із собою, намагаючись пригадати, де лежало тіло черниці. Відшукав місце, що кілька років тому було оточене жовтою жандармською стрічкою. «Зло — це вимір», — нагадав сам собі, адже знав, що робити.

Шукати аномалії.

Для цього слід було пригадати все, що