Читати книгу - "Ловець тіні, Донато Каррізі"

Людський тулуб.

Він був голий. Він тоді ще відразу подумав про Бельведерський торс — велетенську безголову статую Геркулеса без рук і без ніг, що її зберігали у Ватиканських музеях. Однак із черницею повелися справді по-звірячому. Хтось відтяв їй голову, ноги й руки. Вони валялися за кілька метрів, розкидані поміж розідраним на шматки темним одягом.

Ні, не «хтось».

«Корнеліус ван Бурен». Він нарешті міг промовити в цьому місці ім’я винуватця.

Убивця повівся дуже жорстоко. Та в його діях крилася певна логіка, добре продуманий план. Диявол знав, як пересуватися в цих стінах. Добре вивчив усі місця, процедури перевірки, зумів обійти всі системи безпеки, так само як і Маркус кілька хвилин тому.

— Хай би хто це вчинив, він прийшов сюди зовні, — сказав тоді Клементе.

— Як ти можеш таке стверджувати?

— Тіло лежить тут приблизно вже годин вісім чи дев’ять. Цього ранку, до схід сонця, камери спостереження зняли підозрілого чоловіка, який вештався в парковій зоні. Одягнений, наче прибиральник, однак, як пізніше з’ясували, він був у краденому спецодязі.

— Чому він?

— Поглянь сам.

Клементе простягнув йому роздруківку фотограми. На ній камери зафіксували одягненого в робу садівника-чоловіка, верхню частину обличчя якого прикривав козирок кепки. Європеєць, вік визначити важко, хоча достоту за п’ятдесят. При собі мав сіру сумку через плече, на дні якої видно було темну пляму.

— Жандарми переконані, що в ній — сокирка або щось схоже. Він, напевно, зовсім недавно нею скористався, а ота пляма, що ти бачиш, — від крові.

— Чому саме сокирка?

— Тому що інших видів зброї тут марно й шукати. І навряд чи він зміг би пронести щось інше через усі пости безпеки, охорону та метал-детектори.

— Однак він забрав її із собою, щоб знищити сліди на той випадок, якщо жандарми звернуться до італійської поліції.

— На виходах контролів значно менше. До того ж, щоб вийти, досить змішатися з юрбою прочан або туристів.

Згадавши оту розмову, Маркус відразу збагнув, де крилася помилка.

Після Ківулі ван Бурен припиняє вбивати на сімнадцять років і зникає. «Можливо, в нього й на думці не було зупинятися, — майнуло в голові у Маркуса. — Він просто став обережнішим і навчився краще приховувати сліди своїх злочинів».

Тоді навіщо так відчайдушно ризикувати і вбивати безпосередньо у Ватикані?

Маркус збагнув: та спритність, з якою ван Бурен умудрився обійти всі контролі, його обдурила. Треба визнати: він не міг ним не захоплюватися. Однак тепер, посеред отого безлюдного лісу, він краще зрозумів його бачення. Такий хижак, як ван Бурен, аж ніяк не зупинився б тільки через побоювання, що його впіймають.

Бо йому аж занадто подобалося вбивати.

Тоді що сталося?

І він сам, і Клементе відштовхувалися від гіпотези, що вбивця пробрався до Ватикану й потім вибрався звідти.

А якщо він завжди там був?

Зрештою це пояснило б його чудовну обізнаність щодо систем безпеки. Але Маркус виключив таку можливість, тому що під час свого безрезультатного розслідування уважно проаналізував усі подробиці життя кожної особи у Ватикані — як священнослужителів, так і простих людей, котрі працювали в тій невеличкій країні та мали щось спільне з чоловіком на фотограмі, європейцем за п’ятдесят.

«Привид, — подумав був Маркус. — Дух, здатний з’являтися та зникати за власним бажанням».

Він провів ліхтариком по деревах навколо. Диявол вибрав бездоганне місце, щоб напасти. Подалі від сторонніх очей. І вибрав для себе бездоганну жертву.

Її особистість тримають у секреті, про це свого часу повідомив йому Клементе, маючи на увазі черницю-самітницю. Маркус побачив її вже в оточенні сестер по ордену, коли вони прийшли забрати рештки.

Hic est diabolus.

Так сказала одна з них, коли на мить наблизилася до Клементе перед тим, як він пішов з місця злочину.

«Чому убивця вибрав одну з них?» — роздумував Маркус.

«Інколи черниці виходять погуляти до лісу, — говорив тоді Клементе. — Сюди ніхто ніколи не заходить, і вони можуть молитися собі спокійно».

Оті слова навели його на хибну думку, що вбивця вибрав її навмання. Жінка вирішила припинити своє існування для решти світу, до того ж перебувала в єдиному ізольованому місці Ватикану: в лісі. Правильна особа в правильному місці. Однак усі інші жертви він вибирав так, щоб вони були молоді, невинні й дуже вродливі.

Маркус пригадав, як він тоді нахилився, щоб краще її роздивитися. Ніжна шкіра, маленькі груди й проміжність безсоромно виставлені на позір. Коротке біляве волосся, колись прикрите покривалом-наміткою, тепер було добре видно на одрубаній голові. Блакитні очі, здійняті до неба, ніби в молитві.

Отже, вона теж була молода, невинна й дуже вродлива. Однак якщо вона завжди прикривала обличчя, звідки було вбивці про це знати?

«Він її знав».

У нього це вихопилося спонтанно, він навіть сам того не усвідомив. Несподівано деталі почали утворювати загальний малюнок. Перед його очима вони склалися в давнє полотно Караваджо — як те, що зберігалося в церкві Сан-Луїджі-деї-Франчезі й перед яким розпочалося його навчання.

На тому полотні були всі. Корнеліус ван Бурен, черниця-самітниця, яка прошепотіла: «Hic est diabolus», святий архангел Михаїл, літня жінка з Ківулі й навіть Клементе.

«Шукай аномалію, Маркусе», — казав йому наставник. І Маркус її знайшов.

Цього разу аномалією був він сам.

***

«По то бік лісу є невелика обитель для самітниць», — сказав тоді Клементе. І тепер Маркус ішов саме в тому напрямку.

Згодом рослинність поріділа, і перед його очима постала низька сіра будівля в строгому стилі. З вікон лилося слабке жовтувате світло, як від свічок. І видно було тіні, які повільно рухалися в певному порядку.

Пенітенціарій підійшов до дверей і постукав один раз. За хвилину хтось відсунув засови й відчинив двері. На порозі стояла черниця з прикритим чорною тканиною обличчям. Побачила його, позадкувала, впускаючи всередину, ніби на нього чекали.

Маркус ступив до приміщення, а перед ним у ряд вишикувалися черниці. Він відразу збагнув, що не помилився. Свічки. Черниці вирішили віддалитися від решту світу, відмовившись від усіх надбань цивілізації й сучасних зручностей. І те тихе середовище з-поза часу перебувало посеред невеликої території Ватикану, в центрі такого величезного й метушливого багатотисячного міста, як Рим.

«Важко збагнути вибір цих черниць; багато хто вважає, що краще б їм іти в люди й робити добро, замість того щоб зачинятися в чотирьох стінах, — мовив Клементе свого часу. — Однак моя бабуся