Читати книгу - "Зібрання творів"

* * *

Ще трохи краще край Господніх брам

людська душа себе відчути може,

я спекався тебе, моя тривоже,

немає світу. Я існую сам.

Довкола мене вся земна товща.

Я магма магми, голос болю болю,

що ж ти надбав, свою шукавши долю,

о волоконце з вічного корча?

Що ти надбав? Увесь у ґрунт угруз,

занурений у твердь сторч головою.

А справді десь є небо над тобою

за кучугурами камінних друз?

Чи світло ще народиться колись

у серці пітьми, в тускних грудях ночі?

Засвітяться сонця, як вовчі очі

у судну днину. Того й стережись!

* * *

Сумні і сині, наче птиці,

уже без неба і без крил,

обсівши край своїх могил

живої не доб’ють водиці.

На попелищі віковім

досада щириться з досади,

їм спільної немає влади,

нерадісний їм спільний дім.

Отак сторіками пливуть

і жалощами душі студять

і будять мертвих — не розбудять

і не докликавшись — кленуть

і тужно зозулі кують

за дітьми зниклими без сліду.

Хто прийме їхню зненавиду?

Лиш безпуть, поєдинча путь.

Напростувалися шляхи —

спадні укотисті залізні

і все гряде година грізна

і сурми доль сурмлять жахи.

* * *

Оце збавляння довгих літ життя

на відстані од вітчини і себе,

це кождочасне поривання в смерть,

щоб з неї виринати в знавіснілий

хрипкий чи геть знеголоснілий крик.

Це сновигання проміж власних тіней

з яких лише одна була жива

із правіків, а нині — невпізнанна

(ти з нею розминувся навмання).

Ця рвань віків, посовгнутих, мов ріки

од гирла до джерел, ця колотнеча

надій і спроневіри, криволет

лякливих ауспіцій, що в безгуччі

шершавими крильми прошерхотять

і всядуться на голові — нам стане

за час нових народжень. Марні спроби —

померлих одволодати. Торкнись

гулким перстом до гробового муру,

послухай тьмяну вільглу німоту

всіх накопичених погиб тутешніх

і — витримай, як збайдужілий мрець.

Крізь мене жовті стебла проростуть,

запахне тліном памолодь. Здолай

увесь свій вік стояти на порозі

перед дверей, тобі відкритих навстяж,

а за поріг ноги не занесеш.

* * *

Немов рубін у чорнім адамашку,

обачно критий білим німуванням,

так снінь моїх озерце шарлатове

лямує обережок начувань,

що ось-ось-ось прокинуся — і дивна

розкішна квітка заполочі бризне

зрадливою сльозою; весь той чар

самонаближень, упізнань і врочень,

що визріли у невіді душевній

і стежать стежать стежать зизим оком,

ачи я втраплю на свою стежу —

і весь той чар почезне. Шарлатово

жахтить душа од повівів світанку

голчасто-синіх і, себе впізнавши,

ховається, мов равлик, в тишу тиш.

Пречисті з’яви ці. І почезання

пречисті теж. І хороше чекати

і любо омилятися. І мати

за побратима свого двійника.

Ти мій не ворог, ні? Авжеж, не ворог.

Не побратим, а ні? Не побатим.

А хто ж ти є? А твій суворий янгол,

народжений до твого живоття.

А як же приязнь? Тільки через сфери

спізнілих лун. А німування — нащо?

Аби чекав, чекав і начувався,

коли я вирну з-за твоїх плечей.

* * *

Велосипедисти, як метелики

в осяйному плетиві дороги

тішаться в незрушності окляклій,

лиш лискучі шпиці миготять,

збризнуті росою. Горнім надверхом

промінь заломився і посовгнувся

під німими шинами, а зелен

бір сосновий бородою тряс.

Ми збирали з сином полуниці,

бродячи медовим небом туги,

згіркла глиця пучилась, як брага,

стежка слалась, наче благовість.

* * *

Про що тобі я зможу повісти,

як стрінемось при зустрічі при нашій?

Живи здоровий, синку мій, рости,

спивай меди із чарівної чаші,

а я, твій батько, маю ще тягти

кормигу літ у чорнім єралаші,

збавляючи літа свої найкращі

в світах, які не можна осягти.

Мій любий сину, час мене повів

за ці нелюдські грізні загороди,

де зібрані принукою заброди

чи не справіку п’ють Господній гнів.

Стоять мов кволі тіні проти лиха,

аби спізнати: смерть — то справжня втіха.

* * *

Недуга, несила — ховати цей жаль

одвертого серця. Недуга. Несила.

Дівча пустотливе — та смерть нас носила

і тицяла пальчиком — глянь у скрижаль.

І глянь. І очей своїх не попускай

і полуменій од високого жару.

Гей, хлопче-молодче, ти був за нездару,

не вимолив пари — то й досі благай,

блаженний. Світи розвидняються нам,

розпуклі світи, наче пуп’янки ранні,

здимілі од роздумів. І на світанні

пірвався — світ-за-очі. І — напролам.

* * *

Це тільки втома. Втома. І шалена.

Це тільки так — найшло — і відійде.

А вже як не відступиться од мене —

то краще — хай уб’є. Нехай — уб’є.

Дарма бо скніти — вже напівдорозі

між смертю і життям. Їй-бо — дарма.

Бо жодної з надій не маю в Бозі

і порятунку жодного — нема.

Пучками стисну ошалілі скроні

чекатиму, допоки відгримить

ця навіжена мить моїх агоній

і забарних чекань обридла мить.

Це так. Це так. Це — скоро дійде краю.

І як не скосить — то дихнути дасть.

О дасть дихнути, дасть дихнути. Знаю.

Іди ж, вістунко всіх моїх нещасть.

Це так. Це тільки так. Це надто легко

скоритися. Зіпнися — й перебудь.

А груди — мов бандури бите деко

і пірвано всі приструнки — гудуть.