Читати книгу - "Зібрання творів"

* * *

І то вже — так. І то вже — зразу:

пади у прірву — ані руш.

Од чаду самоти, од сказу

заголосило кілька душ

в твоїй — самотній і спустілій

(забув — про корогву й пірнач?).

Спинайся — хоч на божевіллі,

але — віддяч. Але — віддяч.

Дарма, коли й добра не буде,

ні тобі душечці — добра —

таки не буде. Коле груди

і хрип прилипнув до ребра.

* * *

З зазубреними берегами озеро —

ковток води між виспраглого лісу

дубового, як кров, бо антрацитна

у надрах розговлялася жага.

Високе сонце, верески, спижеві

округлі плечі вздовж гінкої шиї.

Неспокій на душі. Лівіше серця —

як раннє підпадьом — нагальний біль.

А спондилова глина крем’яніє

і так натужно пише мить дозріння

(але чого? Ненатлого кохання

чи тугою накликаних розлук?).

Цвів деревій. Тим цвітом губи пахли

і спекою, і літом, і журбою

ненатлою. А бронзове волосся

мені, мов яра памороч, було.

Отой прощальний змах тонкоголосий

тремтливої руки, той голий накрик —

пунктирами — щербатий яр, той пагорб —

яким зигзагом путь тобі значив?

* * *

Ти хоре, слово. Тяжко хоре ти.

І хто позаздрить животтю твоєму,

що тільки в молитви ачи в поему

годиться, поцуравшись марноти

святошних буднів. Рушаться світи

і суходіл міліє. Скільки щему

у грудях варіює вічну тему,

що легше вмерти, аніж осягти

погребні співи. Господи, подай

недугому високу допомогу —

нехай я віднайду собі дорогу

для мужнього конання. Рідний край

на белебні ясніє осіянний.

Почуй мене! І озовись, коханий!

І лиш недобрим словом не згадай.

* * *

Пахтять кульбаби золоті меди

і, ніби хмарка бурштинова, бджоли

злітаються до мене знадокола

і прозначають трачені сліди.

І вже нема ні щастя, ні біди,

а тільки світ, тугим пойнятий гудом,

а тільки лет, що зветься творчим трудом,

а тільки клич: живи, але не жди.

І не марнуй чеканням плинних днів

і не гніви Господнього веління.

Життя — то кара. Кара — благостиня.

А ми — коткі, мов валуни віків.

* * *

Як добре сіятись під небом,

ісклавши в копи хліб смертей

і пильнувати сон очей,

бо мед гріхів цідити треба

в спижеві кадуби ночей.

І тяжко віриться, що роки

по наших душах протрублять

і гори згорблені високі

враз западуться і витоки

прорвуть грудей смертельну гать.

* * *

Полудне. Спека. Тиша. Спокій.

По загороді горобці

колошкають твій сон глибокий,

і вартового мірні кроки,

і спалах сонця на щоці.

Полудне. Закипає далеч

журною піною видінь.

Пісок. Безмежжя. Чорна галич,

мов сяйва вертикальна тінь.

Полудне довжиться колюче,

ростуть із серця шпичаки,

аж ген по прірві — кручі, кручі,

котрими бавляться хмарки.

* * *

І навалились дні —

таке страшне завалля!

Сни висталились сталлю —

і не збудися в сні.

І горе переспи,

приспи свою досаду,

коли немає ради,

а є одне — терпи.

Відбігли, наче пси,

розвіялися в полі

повщухлі душі голі

і голі голоси.

Було ж: спередодня

так довго тембітало,

за тим світати стало —

прожогом, навмання.

Окрушинами днів,

торосами завалля

сни висталились сталлю

і смерк забовванів.

Благаю повсякчас:

ти, Господи всевишній,

карай нас, многогрішних,

а не забуди нас.

* * *

Запахло сонцем воском і зелом.

В мосяжне колихання передліта

летить бджола, журбою оповита,

мов янгол із надламленим крилом.

На обрії, одразу ж за селом,

де оболоню тишею сповито,

горять кульбаби, тішачи півсвіту

своїм журливим і легким теплом.

І, надлетівши, зморена бджола

відчує стебел плавне колихання,

як дихання землі і як кохання,

і як плавбу до вічності. Мала,

вона зазолотіє соком сонця

і схочеться їй віщих таємниць

запричаститися, припавши ниць

до вутлого кульбабиного лонця.

* * *

Щось сталося мені — геть облягло знесилля

і сни мене біжать і щемна ніч гнітить.

На ліктях підвелась зоря, мов породілля,

і дух мій скорчився — і корчами кричить.

Ступай-но в дивен день, як дивен див кошлатий,

блукай межи дерев, де погорою рев.

Так серцю хороше, що гріх не напитати

дороги потерчат, лісовиків і мев.

Щось сталося мені — зайшов бузковий безум,

бо зацвіли братки по цих сумних грядках.

Будь за сестру мені, косичена березо,

за брата, клене, будь, за серце, все в сльозах.

Скажений, стій і стій! Не піддавайся кличам.

О не стенайсь, душе! Уходь у береги.

Нехай живлом весни ми очі возвеличим

і вступляться в серця нам зайдами боги.

* * *

Самотньо сновигає голос

у синіх нетрях вечорів.

Зернистий похилився колос,

що вкруг чола, мов жар, горів.

Запахло вільгістю од лісу

і сонце червінню взялось.

О тише тиші, заколисуй

забутим гуком, як жилось

тобі під ґронами калини,

де попелясті зозулі

вістили роки: жий однині

на всенепізнаній землі.

О, чий то голос сновигає

у синіх нетрях вечорів?

Ти чуєш? Серце промовляє —

до тебе Бог заговорив.

І мовив Бог: моєї влади

ти поцурався задарма.

Заради молодої знади

спізнати обшир, бо нема

такого обширу на світі,

щоб став подобою небес.

Я слав на тебе лихоліття,