Читати книгу - "Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія»"

Юрій Андрухович

Екзотичні птахи і рослини

з додатком «Індія»

ЕКЗОТИЧНІ ПТАХИ І РОСЛИНИ

ПІСНЯ МАНДРІВНОГО СПУДЕЯ

Агов, мої маленькі чортенята!

З-під свити я вас випущу на світ —

туди, де кров з любов'ю черленяться,

де пристрастей і пропастей сувій…

Я — ваш отець, тож будьте мені вірні!

(які невірні рими в голові!),

але коли до серця входять вірші —

прекрасні, наче крила голубів,

які тоді надії!..

З риторик і поетик академій —

гайда на площу, як на дно ріки!

Підслухані у вирі цілоденнім,

ті рими — вчителям наперекір

(у вчителів, здається, перекір)!

Або в поля, як на зелену прощу —

читати вірші травам і вітрам!..

І постарайтесь, я вас дуже прошу,

щоб явір тихі сльози витирав,

щоб небо, нахилившись, наслухало,

щоб завше був натхненний соловій…

Хвалу воздавши часові зухвалу,

звірят і пастухів благословіть!..

Отож, — на світ, за діло — чарувати!

Агов, мої маленькі чортенята!

КАЗКАР

Я міг би гнати тепле стадо —

мене б життя кудись несло,

або пізнав би легко й радо

просте корисне ремесло.

І так лічив би добрі днини,

а дзиґарі з високих веж

мене хвалили б щогодини:

«Ти мудро й праведно живеш,

якщо живеш, якщо живеш!»

А я — не той, бо родом з райдуг

і я махнув на похвали —

мене ви знаєте як зайду,

а все ж зовете за столи!

Адже в мені бринить як свято

земних історій вічний рух:

про серце, вірне і завзяте,

про творче диво теплих рук,

про незугарне і прегарне,

про сонний сад і жах темниць,

про дівчину з очима сарни,

що виросла в краю суниць,

про двоголосся неба й хліба,

коли у небі віщий птах,

коли духмяна груша липня

в листках повисне і в літах,

а я повім коханій так:

ти — достеменна як сльоза

найтонша лагідна лоза

ти — океан для корабля

розкішна маревна земля

ти — і колиска і труна

найчарівливіша струна

в тобі живе моя луна

моя небесна борозна

я — просто пісенька твоя

моє світило золоте

холодний і бездарний я

коли без тебе все не те

і світ як плід у нас надвоє

аж ми ласуємо обоє

АСТРОЛОГ

У нього палка потреба,

у нього жадання слізне:

окраєць нічного неба

піймати у фокус лінзи…

Бо він живе на горищі,

а там сутерени вищі:

у сутінках — мерехтіння

і сонце межує з тінню.

Він дивиться тільки вгору,

і небо лоскочуть вії,

коли в полудневу пору

від кухні смаженим віє.

Над містом літають птахи,

а поруч із ними «ахи»,

коли роззявлять на площі

голодні роти бідолахи.

Земля собі пілігримить,

кружляє собі й кружляє,

а хтось нові пелерини

на осінь собі замовляє —

а він живе на горищі

(там зимно, там вітер свище),

але насправді з горища

небесна ковбаня ближча.

У нього маєтків немає —

згори в декольте заглядає,

а в місті вічність минає

не так, як він загадає.

(Балконне крило ажурне

й сентиментальне, мов танґо,

обжив бароковий янгол —

створіння пухке й безжурне).

І взявши голову в руки,

він крикне собі з розпуки:

«Чого я марную роки?!

Візьму попід руку Юзьку,

піду в пивничку на Руську,

забуду святі мороки!

Забуду святі мороки…»

АЛХІМІЯ

В реторті вариться коктейль —

твоя й моя першооснова,

якої давній менестрель

шукав із музики і слова, —

в реторті вариться коктейль

(oh, yes, my baby!).

Я — Фауст, Гамлет, Вільгельм Тель!

Я сплю на небі!

Та будні стомлено шиплять

в розпечених побитих тиглях,

і в суміші отій киплять

сполуки спогадів застиглих.

Коли крізь будні ти пройдеш, —

чи ж обійдешся без подряпин?

Коли в букетах подаєш

надії, від сльоти продряглі,

та от впадеш з високих веж

(oh, yes, my baby!),

побачиш — на землі живеш,

а зірка в небі!

Але всі рани заживуть,

смараґдами всі сльози стануть,

коли цілунки проженуть

слова олжі — поза вустами.

І павутинки наших душ

знайдуть свою першооснову,

немов пелюстки наших руж

— розкриються цнотливо знову:

«Це ти?» — «Це я, твій сум і щем…»

(oh, yes, my baby!) —

я загорну тебе плащем,

немов на небі…

РОМАНС МАРТОПЛЯСА

Я стужився. Я, мов кінь, погриз вудила —

відступи, бідо гірка й мороко:

десь любов моя на Ринку заблудила,

десь отам,

              між ренесансом і бароко…

Я стужився. О подайте катеринку!

Про гризоту вам заграю, про утому;

десь любов моя пропала серед Ринку,

між перекупками, три століття тому…

Може, знову кокетує з різниками,

що, ножі об фартухи повитиравши,

височіють, наче брили, над лотками,

мружать очі, мов коти, на неї завше?

Може, спритний зеленяр за стиглі вишні

рве із неї грішну ягоду цілунку?

Чи хитрун-купець в єдваби пишні

окрутив мою зрадливу юнку?

Ах, на Ринку — всі спокуси світу…

Там таке побачиш — не насниться!

Може, мою діву чисту й світлу

заманили в Чорну Кам'яницю?

Чи й сама вона закам'яніла,

і тепер стоїть собі — Діана!

І ночами шле камінні стріли

в мої вікна, втрачена й незнана.

Тра-ля-ля, тра-ля-ля-ля,

тра-ля-ля, тра-ля-ля-ля,

тра-ля-ля, леле, дана-дана!..

БЛАГАННЯ МАРТОПЛЯСА

Братове, до вогню мене прийміть,

подайте хліба чесний почастунок —

я йду давно, а клич нічних вістунок

мертвить і воскрешає водномить.

Я виміняв на вітер срібло й мідь,

я став недоторканний, мов цілунок.

Я йду і на плечі моєму клунок,

і ви мене, братове, обійміть!..

Я не навчу вас жити на землі,

збирати мед і стригти череду,

додаючи рублі та мозолі.

По гострім путівцю, мов по мечу,

до ваших жител радісно прийду

і невблаганну зірку засвічу…

БАЛАДА ПОВЕРНЕННЯ

Коли мандрівник повернувся додому,

ступив за ворота, зійшов на поріг,

здійнявши на плечі дорогу і втому, —

всі радощі світу вляглися до ніг.

Його не забули, його зустрічали:

вечеря з вином — на широкім столі;

чомусь не казав про далекі причали,

замкнувши в устах невідомі жалі.

І всім було дивно, і жінка до ранку

зітхала в даремній гонитві за сном.

А він все дивився туди, за фіранку,

де зірка по небу пливла над вікном.