Читати книгу - "Зібрання творів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
свій найчистіший горній біль — пали,
тепер, упертий, безвісти одчалюй,
бездомного озувши постоли.
Що буде завтра? Дасть Біг день і хліба.
А що коли не буде того дня?
А буде тільки буда, тільки диба,
і кволий крок, і стежка — навмання.
* * *
Зазираю в завтра — тьма і тьмуща
тьма. І тьмуща тьма. І тьмуща тьма.
Тільки — чорноводь. І тільки пуща.
А твого Святошина — нема.
Ні сестри, ні матері, ні батька,
ні дружини. Синку, озовись!
Поніміли друзі. Чорна гатка
в теміні, котрою — хоч залийсь.
Лиш тремтить, як віра в спроневірі,
копійчана свічка на столі,
та шугають люто по квартирі
ніби кажани твої жалі.
Шурхоти і шепоти і щеми,
чорнокрила б’ється самота,
і рядок забутої поеми
світиться із давнього листа.
Все життя — неначе озирання
у минулий вік. Через плече.
Ні страху, ні болю, ні вагання.
І Господь розбірливо рече:
відшукай навпомац давню кладку,
походи і виспокойся в нім,
у забутім віці. Тепла згадка
ще придасться на суді страшнім.
* * *
Я блукав містом своєї юності,
марно вишукуючи в нових кварталах
вчорашні споруди, сквери, стежки,
дешеву ліпку на фронтонах будинків.
Географія втрачена.
Місто покращало й виросло,
з’явились нові бульвари готелі вулиці
пам’ятники стадіони дерева
тільки жодного знайомого обличчя в натовпі
жодного обличчя
котре нагадало б тобі
згублену молодість.
Сподівався зустріти бодай себе
отут де струменіє фонтан
лямований штучним мармуром,
марне. Нема. Пропалий безвісти.
Злетіли в небо легкі висотні будинки
і ти біля них маленький-маленький
не розгледіти самому
не те що зустрічним.
Зупинивши таксі
шофер підійшов до фонтана
що зрошував незнайому гінку топольку
вимив руки
потім витягши носовичка
старанно витер долоні
сів за стерно і помчав
знявши легеньку куряву
Дивлячись йому вслід
я вперше збагнув:
життя — не вдалося.
* * *
Так явно світ тобі належать став,
що, вражений дарованим багатством
оцього дня, відчув, як святотатство:
блукати лісом, йти межи отав,
топтати ряст, аби спізнати в зорі
наближення своїх гріховних прав.
Вертай назад! І добротою хорий
розтань росою димною між трав.
* * *
Порідшала земна тужава твердь,
міський мурашник поточив планету,
міліціонери, фізики, поети
вигадливо майструють власну смерть.
Протрухлий український материк
росте, як гриб. Вже навіть немовлята —
і ті заповідаються на ката
і порубати віковий поріг,
дідівським вимшілий патріотизмом,
де зрідка тільки човгання чобіт
нагадує: іще існує світ,
справіку заборонений, як схизма.
Ця твердь земна трухлявіє щодня,
а ми все визначаємось. До суті
доходимо. І Господом забуті
вітчизни просимо, як подання.
* * *
М’яко вистелив іній
український обік.
Все коротшають тіні,
і коротшає вік.
Ночі врвала Варвара,
сонце йде за Різдвом,
не скінчилась покара —
і не суджено двом.
На Водохреща маєм
Об, Іртиш, Єнісей,
а в очах не світає,
тьма не йде із очей.
Все ті ж лайки і крики,
і заліззя тотіж.
Пригравайте, музики,
за колимський рубіж.
* * *
Кривокрилий птах: коротке —
рідне, довге — що чужинне.
Спробуй, спекайся мороки:
за крайсвіту — Україна.
Сонце, сонце утікає,
зизооке і зловісне,
в безпуть ринула залізна
колія — тебе ковтає.
Десь ти тінню тіні тіні,
десь ти скраю всіх скраєчків,
не колиска — домовина
(пообірвано вервечки).
Ця дорога вседороги,
всенезустрічі-всегону,
позирай із зак-вагону
за сузір’ям Козерога.
Але буду перебуду,
перечую, перебачу.
Скільки терпу! Скільки труду!
Кривокрилий, круком крячу.
* * *
На схід, на схід, на схід, на схід,
на схід, на схід, на схід —
зболіло серце, як болід,
згубився й болю слід.
Тепер провидь у маячні:
десь Україна — там,
уся в антоновім огні
жахтить усеочам.
До неї ти від неї йдеш,
Страсна до неї путь —
та, на котрій і ти падеш,
і друзі теж падуть.
* * *
І що кигиче в мертвій цій пустелі?
Киги, киги — мов чайка з-над Дніпра.
О семигори горя, цвинтар велій —
і я тут згину, як прийде пора?
Киги, киги — за ким ти тужиш, пташко,
киги, киги — й тобі своя біда?
Терпи, хоч як і тяжко, як і тяжко,
тут наша кров — солона і руда.
Сюди ми йшли — займанщину обсісти,
козацькими кістками облягти,
невже тобі живцем у землю лізти,
коли недолі не перемогти?
Кигикнуло — і далі полетіло,
а, може, все причулося мені?
І вже болить душа, на дуб здубіла,
у чужаниці, ой у чужині.
* * *
І все то — зá: дарунок сили
за себекраєм: нá — візьми,
аби дороги доль гуділи
всіма серцями і грудьми.
Це я, це духи стоголосі,
мої брати найменші (я
негідний брат їм). Мабуть, досі
зваблива шурхотить змія
під скелею, на спечнім сонці,
на синьо-маревнім піску.
Прийди. Спади з небес. Відслонься,
дай труту випити гірку.
Ти лялечка. Ти з льолі льолі
викружуєш, як я — зі ста
звільнився шкур. І ми — на волі
обік єдиного хреста.
Двом — легше спекатись рахуби,
і за державними дверми,
на чолопку тієї згуби,
де край
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зібрання творів», після закриття браузера.