Читати книгу - "Ліїн із роду со-Ялата, Тетяна Гуркало"

Столиця зустріла Ліїн приголомшливим шумом і нагромадженням будівель, що приліпилися до скелі. Здавалося, ще трохи і все це безглузде переплетення дошок, парусини, затягнутих нагору човнів та іншого мотлоху зараз обвалиться просто на голову. І не вірилося, що там хтось живе, поки не помічаєш напівголого мужика, що нанизує на мотузку рибу, сидячи на тому самому човні, хлопчаків, що безстрашно лізуть нагору по мотузковій драбині, бабусю, яку спускали вниз у чомусь схожому на гамак два дужих молодця.

— Портова біднота, — сказав Айдек, простеживши за поглядом Ліїн. — Шторми кілька разів це нагромадження дошок навіть зривали звідти, але жителі виповзали і починали знову нагромаджувати свої коробки одну на одну. Звикли вони так жити. Настільки, що навіть хлопчаки дуже рідко йдуть у море. Їхнє життя — дрібні крадіжки, рибальство і спроби всунути свої вироби тому, хто виглядає здатним їх купити.

Ліїн озирнулася і зрозуміла, що найбільше шуму створює та сама біднота, яка намагається щось продати, а іноді найнятися на розвантаження кораблів. До Ліїн, оточеної суворими чоловіками, ніхто, на щастя, не чіплявся. Тож вийти з порту вийшло без втрат. Тільки Мелана кілька разів обізвала дикою і болотяною дівчинкою, яка ніколи не бачила по-справжньому великого міста.

Ліїн із нею навіть не сперечалася. У столиці вона жодного разу до цього не була.

За портом була «паркова смуга». Складалася вона з чагарників, висаджених на вирубаних у скелях терасах. Хтось там навіть гуляв. Хоча насправді ці кущі були висаджені, щоб приховувати пересування магів та метальних машин у разі нападу. Мелана навіть знала проходи, прорубані в скелі, через які можна було потрапити на тераси.

За «парковою смугою» починалося місто. До нього слід було досить довго підніматися одними з чотирьох сходів, і Ліїн, поки це робила, дуже співчувала можливим завойовникам. Їм, мало того, що довелося б, якось захищаючись від магів, що засіли на терасах, дістатися сходів, так потім довелося б ще й йти вгору. А на самому верху знову б стояли маги та добрі городяни з камінням. Братися завойовувати Три Камені, якщо в союзниках не було драконів, мабуть взагалі не варто.

За сходами виявився досить симпатичний скверик з фонтаном, фортечна стіна, абсолютно нова і гладка на вигляд, і величезні ворота, перетягнуті металевими смугами і прикрашені металевими ж шипами. Ворота були прочинені саме настільки, щоб вільно могли заходити пішоходи. Біля них гордо стояли вартові зі стародавніми алебардами в руках.

— Хм, — сказала Ліїн, помилувавшись зброєю і причепленими до неї крихітними прапорцями. — А вантажі сюди як доставляють?

— Там є підйомники, як дуже старі, у яких воріт крутять люди, так і нові, які працюють за принципом лопастей на кораблях прибережної варти, — пояснила Мелана, щоправда, не сказала, де саме ці підйомники є. Напевно, знову десь у скелі.

Вартові з цікавістю подивилися на новоприбулих, але пропустили їх, ні слова не сказавши. Напевно, когось упізнали. Капітана, наприклад. Або Айдека з його помітною зовнішністю.

— Це друга брама, — сказала Мелана. — Тут небагато людей ходить, і варта зовсім розслабилася.

— Чому небагато? — розгублено запитала Ліїн, озирнувшись на розслаблену варту, яка зовсім такою не виглядала.

— Через ці ворота можна найшвидше потрапити до палацового комплексу, ну і в найбагатші частини міста, що оточили його. А ось через інші ворота можна вийти в нижнє та середнє місто. І там сходами навіть підніматися небезпечно, хтось може ненароком штовхнути, надто багато людей.

— Зрозуміло, — сказала Ліїн, запідозривши, що столиця зовсім не схожа на типове місто, де найбагатші мешкають у центрі. Тут усе залежить від воріт, якими прийшов. — А ще якось туди можна потрапити? — запитала вона, не уточнюючи куди, але Мелана її зрозуміла.

— Можна, — сказала і посміхнулася. — Палацовий комплекс, звісно, відгороджений від решти міста стіною. А багаті райони дуже швидко і майже непомітно змінюються тими, що менш багатими, а ті перетікають в ще бідніші. Як і скрізь.

Ліїн кивнула і знову озирнулася. За фортечною стіною в чотири ряди росли дерева, за ними хтось працьовитий вирив канал, вимостивши вздовж нього доріжки гранітними плитками, і перекинув кілька непереконливих містків. За каналом розкинувся досить широкий лужок. І вже за ним височіла будівля, підозріло схожа на казарму.

— Ми вже в палацовому комплексі? — запитала Ліїн.

— Ні, це оборонна смуга. Палац за стіною, – відповіла Мелана.

За якою стіною, Ліїн зрозуміла, коли вони пройшли повз будову, що справді виявилася казармою, подолали площу з пам'ятником, що зображував невідомого героя з величезним мечем, і дійшли до кінця невеликої вулички, затіненої старими платанами, що ростуть по обидва боки.

Вуличка вивела на широку вулицю, по якій неспішно тягла відкритий візок трійка коней породи сріблясті дракони. З одного боку цієї вулиці вишикувалися досить великі будинки, оточені садами та кованими огорожами. З іншою — височіла стіна, складена з білого мармуру. А над стіною виднілися червоні двосхилі дахи із загнутими вгору краями, якісь вежі, верхівки дерев та високі стовпи з прапорами імператорського будинку. На прапорах були вишиті традиційні кораблі і крилаті змії, що летять над ними. Але були ці прапори чомусь не чорні із срібною вишивкою, а різних кольорів. Та й кораблі із зміями виглядали на них по-різному.

— Захоплення імператриці, — сказав капітан Велівера, простеживши за поглядом Ліїн. — Вона ще й пологи для вівтарів вишиває. Точніше, вигадує вишивки і змушує майстринь втілювати у життя вигадане.

Ліїн здивовано подивилась на Змія. Щось у його тоні було не те. Ні, вона не очікувала, що капітан стане з повагою говорити про імператрицю Кадію. Служив він не їй, а її чоловікові. Але все одно, щось слух Ліїн дряпнуло. І вона не могла зрозуміти що саме.

Візок нарешті проїхав повз, і компанія пішла до стіни з мармуру. Потім вони досить довго йшли коло неї, і Ліїн почала відчувати себе бідною погорілицею, яка намагається потрапити до будинку багатого родича, котрий не бажає її бачити і допомагати.