Читати книгу - "Смілла та її відчуття снігу"

Від страху в мене виникає сухість у роті, яка не зникне доти, доки я на борту судна.

Коли я виходжу, Яккельсен іде за мною.

— Ми поміняли курс! Ми йдемо до Готхопа.

Я вирішила прибрати в офіцерській кают-компанії. Якщо мене переслідуватиме Верлен, він змушений буде пройти повз місток. Якщо ж ми прямуємо до Нуука, йому доведеться прийти. Вони не можуть дозволити мені зійти на берег у великому порту.

Я проводжу чотири години в кают-компанії. Я мию вікна й полірую мідні смужки і під кінець покриваю дерев’яні панелі олією тикового дерева.

У якийсь момент мимо проходить Кютсов. Побачивши мене, він поквапливо зникає.

З’являється Сонне. Він стоїть якийсь час, переступаючи з ноги на ногу. Я надягла коротке синє плаття. Можливо, він приймає це як запрошення залишитися. Це неправильне тлумачення. Я надягла його, щоб можна було бігти якнайшвидше. Не діставши ніяких підбадьорливих пропозицій, він іде собі геть. Він дуже молодий, щоб зважитися зробити перший крок, і не досить старий, щоб бути нав’язливим.

О четвертій годині ми швартуємося позаду червоного хмарочоса. За півгодини мене викликають на місток.

— О цій порі року, — каже Лукас, — є тільки одна можливість пройти північніше, якщо з вами немає криголама. І навіть у цьому разі шанси невеликі. Треба піти далі в море. Або ж ти опинишся в затоці, лід несподівано зімкнеться за тобою, і ти попався…

Я могла б йому збрехати. Але він — одна з тих небагатьох соломинок, за які я можу вхопитися. Це людина, яка опускається все нижче й нижче. Хто знає, можливо, в найближчому майбутньому він опиниться там, де ми зможемо зустрітися.

— У районі п’ятдесят четвертого градуса західної довготи, — кажу я, — глибина збільшується. Від берега відходить відгалуження Західної течії. Там воно зустрічається з відносно холоднішою Північною течією. На захід від великих рибних банок — район з нестійкою погодою.

— «Море туманів». Ніколи там не був.

— Місце, куди течією із східного узбережжя приносить великі уламки льоду і звідки вони нікуди не можуть подітися. Подібно до «кладовища айсбергів» на північ від Упернавіка.

Кінцем лінійки я показую темну область на карті льодової обстановки.

— Ділянка дуже маленька, позначена нечітко. Зазвичай, можливо і зараз, він має форму довгастої затоки, як фіорд у паковому льоду. Ризик є, але ділянка прохідна. Якщо дуже треба. Навіть маленькі данські кораблі берегової охорони іноді заходять туди у пошуках англійських та ісландських траулерів.

— Навіщо вести судно водотоннажністю чотири тисячі тонн з двома десятками чоловік у напрямку до моря Баффіна і входити в небезпечний для життя простір між крижаними полями?

Я заплющую очі і викликаю в пам’яті збільшену фотографію ембріона, маленьку фігурку, що згорнулася в кільце. Фотографії, які лежали на морській карті на шлюпковій палубі.

— Тому що там лежить острів. До Елсміра це єдиний острів на такій великій відстані від берегів.

Крапочка під моєю лінійкою така мала, що її майже не видно.

— Острів Гела Альта. Відкритий португальськими китобоями в дев’ятнадцятому сторіччі.

— Я чув про нього, — каже він задумливо. — Пташиний заповідник. Дуже погана погода навіть для птахів. Заборонено сходити на берег. Неможливо стати на якірну стоянку. Абсолютно незрозуміло, навіщо туди йти.

— Та все ж б’юся об заклад, що саме туди ми й прямуємо.

— Я, — каже він, — не певен, що у вашому становищі можна битися об заклад.

Спускаючися з містка, я розмірковую про те, що в Сиґмунді Лукасі пропала гарна людина. Я часто спостерігала це явище, будучи не в змозі зрозуміти його — те, що всередині людини може існувати інший, цілісний, великодушний і здатний викликати довіру індивід, який ніколи не показується назовні інакше як мигцем, бо він існує в оболонці продажного й розважливого злочинця-рецидивіста.

На палубі стало темно. Десь у темряві спалахує сигарета.

Яккельсен стоїть спершись ліктями на поручні.

— Оце круто! Круто!

Весь комплекс перед нами освітлений ліхтарями на стовпах, розташованих обабіч від нас уздовж причалу. Навіть зараз, освітлена цим жовтим світлом, пофарбована в трав’янисто-зелений колір, з вогнями будівель удалині, маленькими електромобілями й білою дорожньою розміткою, «Ґрінленд Стар» як і раніше не схожа ні на що інше, крім як на кілька тисяч квадратних метрів сталі, постелених в Атлантичному океані.

Для мене все це не більше ніж непорозуміння. Для Яккельсена це чудове поєднання моря і передової технології.

— Так, — кажу я, — а найпрекрасніше — це те, що все можна демонтувати й упакувати за дванадцять годин.

— Але слухай, це ж перемога над морем. Тепер неважливо, яка глибина і яка погода. Тепер можна де завгодно влаштувати порт. Прямо посеред океану.

Я не педагог і не вожатий бойскаутів. У мене немає ніякої необхідності поправляти його.

— А чому її треба демонтувати, Смілло?

Можливо, через те, що я так нервую, я все ж таки відповідаю йому:

— Її побудували, коли почали видобувати нафту з дна моря біля Північної Гренландії. З того моменту, коли знайшли нафту, до початку її видобування минуло десять років. І все через лід. Спочатку вони побудували прототип того, що мало стати найбільшою і найнадійнішою буровою платформою в світі, Joint Venture «Warrior»[56] — продукт «гласності» і гренландського самоврядування, результат співпраці між США, Радянським Союзом і концерном «А. П. Меллер». Ти проходив повз бурові платформи. Знаєш, які вони завбільшки? Їх видно на відстані півсотні морських миль, і вони все ростуть і ростуть, немов всесвіт, що лине на стовпах. З пивницями й ресторанами, робочими місцями й майстернями, кінотеатрами й театрами і, нарешті, пожежними командами, і все це змонтовано на висоті дванадцяти метрів над поверхнею моря, тож навіть найбільші штормові хвилі проходять під ними. Згадай таку платформу. «Warrior» мав бути в чотири рази більший. Прототип мав висоту вісімнадцять метрів над поверхнею моря. На ньому повинні були працювати тисяча чотириста чоловік. Прототип спорудили в морі Баффіна. Коли його було побудовано, з явився айсберг. Це було передбачено. Але цей айсберг був трохи більший, ніж звичайні. Він народився десь на краю Північного Льодовитого океану. Його висота була сто метрів, і зверху він був плаский — такими звичайно бувають високі айсберги. Під водою у нього було чотириста метрів льоду, і важив він двадцять мільйонів тонн. Коли побачили, що він наближається, довелося трохи задуматися. Але у них