Читати книгу - "Сім'я у борг, Олександра Багірова"

Розділ 91

Він дізнався! Денис йому розповів! Не бачу дороги, очі застилають сльози. Я надто його люблю, щоб дозволити зробити такий крок. Нехай буде щасливим за нас двох. А я з дітьми.

- Олено, стій! - його голос зовсім поруч.

Прискорюю біг.

- Відчепись, Стас! – кричу.

Тільки не зараз. Нехай залишить мене одну. Мені треба впоратися із емоціями. Зараз я ніби оголений нерв.

Спотикаюся і падаю на пісок. Тут же зверху наді мною нависає захеканий Стас.

- Добігалася, - обережно прибирає волосся з мого обличчя.

- Не зараз... просто дай мені піти, - благаю жалібно, а сама тону в його карих очах. Він ніби душу обплутує, посилає електричні імпульси тілом.

- Нам треба поговорити. Ти вибач, що я так одразу, - пальці ковзають по моїй щоці, чуттєво, наче серце моє гладить.

Я тану, гублюся, і це неприпустимо.

- Даремно ти… - закушую губу. Потрібно його відштовхнути. Встати та піти. Але де взяти сили?

- Олено, я розумію, що я тобі нагадую про пережиті жахіття, - в очах пробігає біль. – Але невже я не маю жодного шансу? Я думав, я сподівався… - замовкає, заривається мені у волосся. – У нас буде дитина, ще одна. Хочу, щоб ми стали сім'єю, і я зроблю все, щоб ти ніколи не пошкодувала про свій вибір, – шепоче в розпачі. Треться носом об моє вухо, - Як же смачно ти пахнеш, Оленко ...

- Стас, - з горла виривається схлип. - Я не сумніваюся, ти будеш чудовим батьком. І я не думала приховувати від тебе вагітність. Просто Денис даремно розповів… я потім би сама. Але це ніяк не означає, що ти мусиш робити мені пропозицію. І ні, Стасе, ти не асоціюєшся у мене з минулим. Ти світлий промінчик, ти моє сонце у всьому цьому кошмарі. Ти і наші діти… - я тремчу, плачу, і не можу зупинити потік одкровень, його близькість одразу зірвала всі мої захисні бар'єри.

- Я думав ... ти ... - піднімається на ліктях, заглядає мені в обличчя, - Ти втекла, тому що не сприймаєш мене як чоловіка. Що почуттів немає… І я мав намір зробити все, щоб завоювати тебе… Визнаю, з пропозицією поспішив. Але я хотів… ох. Оленочка, - цілує мене у скроню, ніс, щоку, спускається до підборіддя, - Як я хотів, щоб ти стала моєю офіційно…

- Навіщо? - задаю дурне питання. Але мій мозок не витримує, емоції так багато, у венах вирує кров. І в мені прокидається дика, неконтрольована потреба у ньому.

Завмирає. Дуже довго і пильно дивиться на мене.

- Я люблю тебе, Олено, - каже це так просто, начебто це очевидна істина.

Я не дочула? Стас! Чоловік, про якого я мріяла стільки років, зізнається мені в коханні? Серце робить декілька обертів, очі наповнюються сльозами, і вперше ці сльози не печуть, у них смак щастя. Поки що ефемерного, слабкого, але моя надія піднімається з колін і розправляє крила.

- Стасе, - стискаю його руку. Набираюся сміливості. – Ти не мусиш робити цього через дитину. Ні, навіть не так, я не хочу, щоб ти почував себе зобов'язаним одружитися. Бути зі мною, бо я вагітна. Це не правильно. Ти маєш право будувати своє життя, з ким хочеш…

Я ще хочу сказати дуже багато. У мене вихор хаотичних думок у голові. Мені треба дати йому зрозуміти, що я не претендую ні на що, але він кладе палець мені на губи.

- Ти єдина жінка, з якою хочу провести життя. З тобою та нашими дітьми, - його голос тремтить, палець окреслює мої губи.

Він щирий. А я все одно не вірю. Нагадую собі, що єдине кохання буває раз у житті, і в нього воно було…

- А Уляна? Ти відіслав мене. Я думала, ти її пробачиш... І у вас все... - задихаюся від ридань, - Все буде... ви знову станете сім'єю...

- Я відіслав вас, щоб ви були в безпеці. Я не знав точно, хто за нею стоїть. Мені треба було копнути цю гниль, і я не хотів ризикувати вами. Треба було закінчити справи з мачухою та сестрою, - збирає губами мої сльози. – Не плач дівчинко, рідна моя…

- І ти не з нею? - сльози продовжують литися з очей, тіло тремтить. У мене істерика, щастя поряд, можу його доторкнутися, але все ще не вірю, що воно в мене в руках. Такий чоловік як Стас хоче бути зі мною? Як це зрозуміти?

 – Я вдячний, що вона з'явилася. Це як прозріння, як удар по голові, щоб мізки на місце встали. Я любив ілюзію, жінку, яка з'явилася в той час, коли просто хотів бути комусь потрібним. Але наші стосунки були просякнуті брехнею. Там не було щирості. Вона була фальшивою з ніг до голови. І справа не в імені. Я вдячний їй за сина. І все. Тільки зустрівши тебе, я зрозумів, що таке справжнє почуття. Щире, тепле, всепоглинаюче. Я люблю тебе, Оленко, і не втомлюсь це повторювати, - цілує мене в губи, ніжно, ледве торкаючись, - Кожну секунду, хвилину, день, тиждень, вічність.

Притягаю його до себе, обвиваю руками за шию. Цілую сама, вкладаю всю свою пристрасть, всю тугу та бажання, яких сама боялася. І вже не слова, його губи, його дотики змушують повірити в реальність.

- Вічності буде мало, Стасе, - шепочу йому в губи. – Я надто довго на тебе чекала…

- Чекала? – хрипко перепитує.

- З першої секунди, як побачила твоє фото, - проводжу рукою по його волоссю.

- Пробач, я надто довго був сліпий. Не знав, що моє щастя зовсім поряд. Але я готовий загладжувати свою провину, довго ... довго ... доводити, - його хрипкий голос проникає під шкіру, обплутує міцними нитками, - Як сильно люблю. Більше ні хвилини без тебе, Оленко ...

- Я люблю тебе, Стасе, - щасливо посміхаюся. Я сказала це вголос і більше не сумніваюся - почуття взаємні.

- Це означає, що ти вийдеш за мене? - хрипко, лукаво, з придихом.

– Тааак! – кричу голосно і чую, як пута минулого з дзвоном розсипаються, відпускають мене у нове життя з коханим чоловіком.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно