Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

Вона проминула крамницю й віддаляється, а я все ще не можу відірватись від скла. Мені не віриться, що можна так сильно змінитися. Я їхав по минуле, а приїхав у нікуди, з яким мене ніщо не поєднує.

З заціпеніння мене виводить продавчиня:

— Щось бажаєте?

Я киваю. Вона запитує ще щось італійською. Я перебиваю її, показуючи на перший-ліпший сир на полиці.

Моя німота ніяк не впливає на її ставлення до мене. Пополовинені кругляки всі однакові розміром, між жовтими сирами — зелені, червоні й бузковий. Здається, наче вона теж зроблена з сиру — її шкіра, волосся, і тільки очі, наче в сир упали дві пелюстки лаванди.

Продавчиня відрізає брусок бузкового, як її очі, сиру і загортає, схоплюючи краї пакувального паперу наліпкою з фірмовим символом з датою, коли засновано сироварню. Я розраховуюся і розсіяно запихаю покупку в кишеню. Продавчиня щось каже навздогін — мабуть, щоб заходив іще.

Я шмигаю в автомобіль, наче злодійкуватий щур; ніби я оце поцупив сир у крамниці, а не купив його. Тієї, від якої я ховаюся, вже не видно. Я газую, порше зі скреготом рве з місця. Все відбулось надто швидко, в голові туманиться, я намагаюсь не думати, проганяю думки, мов набридливих голубів, ласих до найменшої нагоди поживитися. Мені хочеться пива, проте пива немає і я за кермом. Я сягаю в кишеню й відкушую шматок — сир має дивний присмак, в ніздрі вдаряє лавандою.

Я виявився боягузом. Я банкрот. Я міг би щось сказати. Вибачитися, спробувати пояснити. Я злякався, що погляд надмірно підведених тінями очей спопелить мене, як спопеляє навкілля південне сонце.

Подалі від людей. Я зупиняю машину і рухаюсь пішки до моря. Рослинність підступає впритул до води — зовсім не так, як на пляжі. На мене находить спустошення. Я згадую про надкушений сир у кишені, добуваю його звідтіля і розгортаю папір. Мартин, розпростерши крила, вичікувально кружляє наді мною, час до часу озиваючись канючливим покликом. Я кусаю шматок за шматком фіолетову, геть розмʼяклу масу з квітковим присмаком, так наче вона здатна заповнити порожнечу всередині мене, а недоїдок жбурляю в море. Мартин пронизливо ячить, лаштуючись підібрати те, що я викинув. Заходить в піке, стрімко шугає вниз і, хапнувши здобич, летить геть.

Я їду крізь день, що добігає кінця, крізь вечір і ніч. Сон не бере мене, і лише думка кружляє голодним птахом, якому немає чим поживитися. Я відганяю його, впиваючись у кермо, обплітаю пальцями, наче виноград вусиками опору, стискаю якомога міцніше, тоді як сонце намагається вибити його з моїх рук, змусити втратити контроль — бодай на долю секунди.

Сонце далеко позаду, велика вогняна куля, що тане, розтікаючись жовтогарячою калюжею. Воно норовить різонути відображенням з дзеркала, спрагле помсти, відплати за те, що я топчу ряст. Я тисну на газ — якщо не вирвуся, воно схопить мене, і ми зіллємося в непримиренному борюканні. Так легко, палаючий диску, я не здамся.

Сонце зблискує кволіше й кволіше, як протиборець, який охляв, так і не спромігшись завдати удару. Сонце — минуле, я хочу остаточно розірвати його пута. Минуле, по яке їхав, а зустрів потворну гримасу, що вилупилася на мене з крамниці карнавальних аксесуарів, наче дзеркало, в яке зазирнув і побачив своє життя. Маскарад, на якому я виступав у невідповідному мені костюмі. Й ось я скинув його, а заодно чимало змарнованих літ.

Сонце закотилось за обрій, більше не здатне дошкулити, спопеляюче око заплющилось. Я знаю, що то лише підступний маневр. Невдовзі воно розплющиться попереду, щоб спопелити в невблаганному гніві.

Я витискаю все, що можу, наче це мій останній шанс — опинитися до того, як настане світанок, вдома.

Я в тирі. Та сама буда, в якій я шпокав мішені. Той самий фацет, який нітрохи не постарів, хоча років спливло, як води в річці. Він витріщується на мене — схоже, впізнав мене, однак не дає цього взнаки. І всередині все так само, як тоді, лише бракує призів, а полиця, якими її було завжди заставлено, порожня. Мовби все згребли, знаючи, що я прийду. Я хочу сказати, що не жадаю винагород, а просто зайшов розважитися.

Працівник відлічує десять набоїв. Я розщіпаю рушницю — ту саму, з якої завше стріляв, і вкладаю перший. Несхибно випустивши девʼять кульок, закладаю десяту. Перед останнім пострілом витримую паузу.

Мені належить призова гра. Працівник підсуває бойові патрони, проте я не надаю цьому значення.

Я вистрілюю першу й коли цілюся знову, раптом бачу жіноче обличчя, пробите, мов посічене віспою. Проте я не можу зупинитись, палець натискає гачок.

— Ми так не домовлялися...

Працівники тиру, тепер їх двоє, витріщуються на мене.

— А що ви хотіли, це — війна, — раптом кажу заспокійливо напів до них, наполовину до себе. І прокидаюся...

Голова мокра від поту, наче я цілу ніч молотив, як той божевільний селянин у нічийній смузі, який нищив колосся, рвав і топтав його, наче виконував моторошний ритуальний тан. Війна порила й випалила все навколо, не зачепивши тільки крихітного острівця серед навколишнього безглуздя. Й ось він мстився йому — єдиному, що вціліло...

В наметі холодно, як лише може бути осінньої ночі. Я вище натягую спальний мішок, перевертаюсь на бік і пробую знову заснути.

Тільки-но заплющу очі, як переді мною зринає посвердлена кулями Богородиця.

Налиті груди з темними овальними плямками й вузькими заглибинками на місці пиптиків. Гарячі й спітнілі, вони підіймалися й опускались за кожним подихом. Я не знав, що зі мною. З нами обома щось діялося.

— Ти сонечко.

— Кажи, кажи ще...

І я казав — слова вихоплювалися з мене, лились, як вода, надто довго стримувана загатою. Щось відрізняло цю дівчину від решти, приковувало магнітом, і вже не можна було отямитись.

— Ходи на підлогу, — мовила, тягнучи за собою.

Старе дерево зрипнуло — круглий розсувний стіл з увігнутими ніжками та облізлим від часу лаком, винесений з котроїсь кімнати, де його замінили новим, його ж самого не викинули, а занесли сюди, втиснувши між чавунною ванною і стіною, за якою вікно виходило на внутрішнє подвірʼя, поросле деревами, що за багато років вистриміли вгору, їхнє листя й гілки терлись одні об одні, об тиньк будинкових мурів, об підвіконня, по шибі, очищаючи скло, яке ніхто ніколи не мив, від бруду, рухалися ритмічно в лад вітрові, наче автомобільні щіточки лобовим склом, і там, де було чисте, скло разюче контрастувало з брудом на неторкнутих галуззям місцях, а з протилежного