Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

Стіл правив за місце, на якому розкладали косметичні знаряддя за браком поличок над мініатюрними умивальниками, де незручно було ні митися, ні голитись. На його поверхні позалишались сліди гелю для гоління, косметичних засобів, мила; парафінові налипи від свічок, що горіли, коли зникала електрика.

Підлога була викладена з темнішої і яскравішої дрібної плитки, темніша мала червонувато-теракотовий, світліша — бежевуватий відтінок, а вгорі млоїлась жарівка без плафона, що світилася цілу ніч. Цією кімнаткою з високим вузьким двостулковим вікном й недолугими умивальниками я користувався невдовзі багато. Не було нічого ріднішого за шиби з засохлими патьоками, за недоладну, що раз по раз порушувалася, шахівницю дрібної плитки під нами й безбарвної плитки стін, подібної на вицвілі очі, за умивальники, над якими я голився, тримаючи в лівій руці її люстерко, а в правій станок; жодний готельний номер з душем і ванною, найкращий комфорт з усім, чого душа забажає, не викликали ні перед тим, ні опісля відчуттів, бодай віддалено порівнянних з тими, що їх розбуркувала ця гуртожитська кімнатка, коридор і вмивальня, бо не бажалося нічого іншого, як туди — бодай на хвилину знову опинитися там.

Чиясь рука шарпнула клямку, й гачок, яким ми защепилися, напружився. Ось рука смикнула вдруге, мовби переконуючись, що двері заблоковано зсередини, відтак постукала, почекала і, загасивши світло, мовчки пошурхала геть.

Нас огорнула темрява, і тільки знадвору, крізь відчинене вікно, скупо сочилися бліді відсвітки, суміш місячного сяйва, що ледве млоїлося крізь крони дерев, й далекого невимкненого ліхтаря над туалетом будинку напроти, тоді як у вікнах світло давно погасло.

— Міцніше... Не відпускай мене...

Я відчув, як міцно обплели мене її руки, а вже через секунду ми линули крізь час і простір, доки в кінці мандрівки розкрилися парашути солодкого приземлення. Згодом я мріяв повторити це, проте мені не пощастило спізнати подібного відчуття з жодною іншою жінкою.

Влітку, коли мешканці розʼїхались, я перебрався до Мирослави, і ми провели бурхливий місяць, в який ніхто не турбував нас...

Коли вона йшла сходами, вигойдуючи стегнами, хлопці хтиво присвистували, тоді як вона не звертала на них уваги. Вона проминала їх, наче їх не існувало. Це зачіпало їхню чоловічу гордість і ще дужче розпалювало. Вони укладали парі, хто першим переспить з нею, хоча жодному з них нічого не світило. В ду́ші, що містився в підвалі, розділений на дві секції, бідолахи підсаджували один одного, щоб бодай краєм ока побачити її наготу.

Хоча Мирослава приїхала з райцентру біля підніжжя гір, нічого селюцького ні в її манерах, ні у вигляді не було. Вона давала фору міським дівчатам, приреченим зівʼянути, не розцвівши, в яких від куріння шкіра мала неприємний бляклий відтінок, як пелюстки, що втратили барву.

Мирослава прокидала в чоловіках самців, вони роздягали її хтивими поглядами, не наважуючись, однак, зачепити й чекаючи, коли вона обере когось із них сама, проте вона нікому не надавала переваги, ставлячись до всіх з однаковою усміхненою байдужістю, яку бідолахи хибно трактували за увагу і заохочення.

Мирослава була не першою, з котрою я переспав, проте залишилась єдиною, до якої в мене спалахнуло кохання. Любов — як вольфрамова нитка: вона дає яскраве світло й тепло, проте легко рветься, і її вже не склеїш, не звʼяжеш, не зʼєднаєш. Моє кохання до Мирослави перетворилось на перегорілу жарівку, з якою я, однак, не міг розлучитися...

Це сталось само по собі, так як стається день. Історики мешкали разом з іноземними філологами, здебільшого дівчатами, хлопців майже не було, тоді як на історичному навчалися переважно юнаки. Мені закортіло спробувати романтики гуртожитського життя, про яке вони без угаву розводилися. Й ось я прийшов на дискотеку, не підозрюючи, що та ніч переверне моє життя. І хоча воно перевернулось значно пізніше, проте зовсім не так, як жадалося. Забави і дискотеки дещо вирівнювали перекіс між жіночою й чоловічою статями обох факультетів, розміщених в різних навчальних корпусах й оселених в одному гуртожитку.

Мирослава навчалася на французькій, куди пройшла за співбесідою, без вступних екзаменів — нечувано як для дівчини з села. Вона володіла французькою на рівні, який нічим не поступався випускницям міських шкіл, тож можна було хіба дивуватися, звідки вивчила її в такому обсязі. Одяг, вбогіший, ніж у її одноліток, сидів на ній стильно, підкреслюючи принади тіла. Вона нагадувала чужинку, що випадково опинилася поміж нас. Якби існувало переселення душ, я сказав би, що в попередньому житті Мирослава була француженкою, проте інших життів немає, є лише це.

Ми прозустрічались якихось півроку, ледь довше. Зникнення Мирослави збіглося з моїм поверненням із Парижа. Парфуми, які я привіз для неї, так і залишилися в мене: я нікому не подарував їх, жодній жінці. Рідина всередині повільно розшаровувалась на складники, втрачаючи однорідність і приємний колір. Невже так само і з почуттями?

Ніхто не знав, де вона, а я нічого не міг второпати. Мирослава випала з мого життя, здавалося, раз і назавжди, спроби що-небудь зʼясувати зазнавали невдачі, доки по багатьох роках я натрапив на лист, заадресований на моє імʼя.

Я ніколи ні з ким не листувався і не пригадував, щоб коли-­небудь отримував подібну кореспонденцію. Адресу заповнила зграбна жіноча рука. Я прикипів до літер, якими було виведене моє імʼя, і сидів в глухому оціпенінні, а всередині наростав неспокій, невиразний, мутний здогад.

Місце відправника лишилося незаповненим, друкарські рядки робили порожнечу промовистою і нестерпною. Кожна літера й цифра кидали виклик, звинувачуючи в чомусь, про що я не мав найменшого уявлення. Думки не вʼязались докупи, я довго не наважувався рушити далі, наче заїло мене, а не диск — з диском було все гаразд.

Що веде нашими діями і чому я вклав його саме того вечора, а не набагато-багато раніше? Не напередодні й не згодом? Не якогось іншого дня? Чому взагалі вклав його?!

Знічевʼя я взявся переглядати зображення — одного дня батькові закортіло оцифрувати себе, нас, нашу родину. З цього бажання виник диск: документи, світлини, відзнаки, листи... Були моє і братове свідоцтва про народження, батькова метрика, купа шлюбних світлин, на яких батько поставав задерикуватим молодиком, а мати — юною дівчиною, ледь настороженою, наче її злякала його задерикуватість. Шкіц родинного герба, батькова гордість. Шкіц висів у вітальні в золотій рамці. Батько не раз хизувався його походженням:

— Він каже: «Не думаю, що зможу допомогти Вам». «А Ви пошукайте». Я підсунув йому конверт. За