Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

— Чимало ти, пане Михаю, начислив справовань для нашого сполеченства,— приязно сказав Сірко, зітхнувши.

— Таке життя наше, а перелік їх — тобі доказ,— зітхнув і Михай.

«Молодий, а тверезий, і спритний, та вишколений до біса,— думав Сірко, міряючи супутця непомітним поглядом.— Цей буде дотепнішим за нас, а в панстві і ляхів переплюне, бо, як в'юн, пролазний, обізнаний зі всіма і в усьому мас власну думку...»

Так у розмовах вершники доскакали і в Борзну, як приязні друзі і вболівальники за долю рідного люду. Борзненський полковник Петро Забіла прийняв Сірка як соратника по всіх дотеперішніх сукцесіях під Хмельницьким і як сина. Ширококостий, рослий, висушений, з пишними, посіяними сивиною козацькими довгоспущеними вусами та таким же оселедцем, він нагадував богатиря із казки не лише статурою, а й громовим голосом та розкішною ошатністю і жвавістю в рухах.

— Нікуди, доблію, ти не поїдеш, доки не погостиш у мене. Компанієць твій, пан Михай, хай відпочине у мене, ласкаво прошу, та й їде до Ніжина, а ти лишишся. Не часто за військовими справами ми маємо можність відпочити і погутарити для душі і серця. Чей же, не чужий ти мені, полковнику вдатний, в стількох баталіях мали змогу і не жити вже, то і пригощу тебе, і шляховими в подальшу путь обдарую, як годиться, не як той скнара Наум Дорош.

— Не потребую того, пане полковнику, маю своє і на гостини Дороша не нарікаю,— не хотів Сірко кидати тіні на стародубського господаря.

— Резерв козакові не перешкода, а такому, як твоя милість, то й поготів,— віджартувався господар.

Знову були ревізування сотень і залог, що мали за віцем гетьмана нібито розформовуватись, грали в дзвінку, згадували ситуації і стани в Україні й поза нею. Петро Забіла, як второпав Сірко, був також невдоволений Хмельницьким, хоч і не виказував того, бо «не час, зацний пане, розброди чинити нам». Кипіло життя і в Борзні, як і повсюди, хоч тут зіткнень із московитськими стрільцями не було, а вісімнадцять сотень Борзненського полку були готові і взимі кінно і пішо у всеозброї, з мушкетами і гаківницями, іти на баталії зі шляхтою. Лагодилися вози-дараби для батових і вужаків, стругалися сулиці, крутилися шнурівки на аркани, чинилися шкіри й сириця на упряж, кульбаки-сідла, луки і тобівки. Усе, як зауважив Сірко, готувалося на весну заздалегідь, як у всякого господаря-дбахи.

А час ішов швидко, і подорожникам, як ледь відхлинули морози, довелося попрощатися із гостинним господарем і виїхати в подальшу дорогу з баулами і тобівками всіляких харчів. Дав Петро Забіла Сіркові і добротного череса з коштами «яко даровизну», хоч той і відмовлявся. Конотоп, Ворожба, Суми, Боромля, Короча, Чорнянка вже мали свої ратуші-війтівства і охоронні сотні; подорожників приймали там отамани, війти і сотники яко знакомитих і зацних супутців, бо знали Сірка ще з війни. Були суди і пересуди, ради і поради «опіньодавчі». І основне, що Сірко повіз від них,— це переконання про невідкладну необхідність на всій Слобожанщині сув'язати охоронні сотні, дооконити їх і доозброїти та ополкувати для сполечного спротиву ногаям. Більшість сотень, війтійств, ратуш тримали охорону денно і нощно. Значнішими тут були гризоти людності і нарікання на гетьмана, що «жадної бачності» до них не проявляє. В деяких попутних містах було і по три сотні охорони, в менших — по дві, а в селах по сотні. Але мандрівці не зустріли жодного поселення в путі, в якому б не було чатних бекетів, хоч примітивної зброї і осельських чергувань.

За два місяці мандрівок Сірко достатньо набрався вражень, аж переповнився ними.

Вже коло Рибінська — Острогозька вершникам годі було перебратися через річки й низини, бо відлиги, що раптом наступили, грозили повіддю, а Біла, Айдар і сам Дон зненацька геть розлилися в окремих місцях. Їхали досвітками, коли квашанину сковували нічні морозці, перебиралися загатами, кладками, часто ризикуючи і собою, і кіньми. Через те приїзд до кумів Дзиковських-Диких був не лише радістю, а й спасінням. Дві доби сушилися й пралися з дороги обидва вершники, поки спочили і набули належного вигляду.

Щоб побути з господарем разом, Сірко виїжджав із ним до сотень, у застави. Побував і в Старобільську, і в Усерді, і в Білолуцьку та Білогір'ї, в Россоші та Біловодську, в Богучарі, Щиграх, Курську, Обояні і Суджі. Отам у сотнях та в дорозі куми переговорили стільки всього, скільки досі не говорили... Сірко бачив, як будувалися люди, обживалися і ошатнювалися на нічийщинах, займанщинах, викітчинах і вспольщинах в постійній небезпеці від ногаїв. Правда, розлив поводі їм давав передих, віддушину натимчас, але не спочин від роботи, бо толоки і спольщини велися від ночі і до ночі, дзвеніли кузні, ставилися і слалися дильові кладки, і човгали цілі днини пильщики, добре ще, що всілякої деревини було досить.

Дивно було, як тут керувалися сотні, війтійства й ратуші гетьмановими універсалами, віцами, судочинством, козацькими виборними порядками і настановами, хоч ніби й під воєводиними очима, який лише до часу терпів те не без милостивого віцу царського двору і Посольського приказу.

— Ногаї, брате, нам і горе, і спасіння, бо стримують своїми нападами спритність боярина-воеводи, Посольського приказу та самого милістю Божію царя в нашому поневоленні. Ти думаєш, по доброті ті пільги нашому людові даються царем? Гай-гай, хто б їх давав нам, коли б була сила і на нас, а не тільки на ногаїв? Отак воно: не було б щастя, так нещастя помогло. Нам би швидше пов'язатися в сотні, налагодити війтівства, ратуші, рольності, шинки, мости-перекладки, шляхи і путівці, задруги і вспольщини, а тоді видно буде, треба нам ті пільги і пожалування а чи ні,— говорив полковник Сіркові.

Робив Сірко і тут для себе висновки. На оцих забісистих нічийщинах рідний люд, обробляючи поряд із калмицькими, татарськими та іншими станами-кочами дикий цілинний степ чи випали,