Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

— Ми з тобою сперечаємося, а життя і під кригою іде своїм путівцем,— не знав Сірко, про що трактував полковник, коли вони сиділи над ополонками.— «Ми програли битву, а не війну», як твердить справедливо пан гетьман, і загодя нам не пристало складати руки,— переконував він Сірка вже в горниці сотника, за дамницею, коли вони совали бібулки по шашниці.— Чи ти навмисне тоді, даруй за цікавість, лишив у Боровиці пана Павлюка, пішовши на ловлю Лаща? — перескочив він, спантеличивши гостя.

— Як ви могли подумати таке?! — аж обурився Сірко.— Адже я був посланий гетьманом, із батовами немічних і ранених на Січ для набору охочекомонців, а Лащ гнався за мною.

— Ти не дишперуйсь, що про нас тільки не патякають всякі людці злостиві, щоб зганьбити,— похитав Дорош головою, маючи щось на умі.

— Думаю, повірите мені, що не ляк і не якісь презорні оглядності послали мене тоді з Боровиці і тепер стримують на збоччі подій, а непростимий гетьманів гріх, що обманув поспольство, замінивши ненависне сполеченству ляське панство своїм старшинським. А спай із ханом та царем?! — з серцем відповів збентежений Сірко.— Автономне самоврядування хіба не те ж підданство?

— Не підданство, а відбиття від шляхти і Польщі за статтями домови! — нетерпеливився Дорош.— А без чільних людей, отаких тямущих в баталіях, як твоя милість, не жиє на світі ні одна держава,— аж почервонів у гніві господар,— а ти — панство!.. Не буду ж я, приміром, зі своїми рубцями незагойними рівнятися з джурою Тимком?

— Рівнятися, мосьпане полковнику, і не треба, але, даруйте, хай він, хоч і джура, обере вас паном і поводирем натимчас, до нового обрання, а не за примусом, по нужді, після вузької ради визнає за пана напостійно, на віки вічні, як у бояр чи шляхти,— гарячився і Сірко.— У нашого козацького люду з Божою милістю царем та його боярами-апостолами путі різні. Наш люд хоче вольної волі й державної незалежності та особистої, і від чільника-старшини, і від своїх та чужинських гнобителів-сусідів, що прагнуть його ошорити і запрягти, як ото приміром запрягли своїх хлопів шляхтичі чи нещасного московитянина і всіх загарбаних сусідів-інородців бояри.

— Богові, брате, Богове, а бикові — бикове, без пана держави не буває, як і без холопа,— гарячився Дорош, вихопивши з рота довгу зігнуту люльку.

— Не мені, неосвіченому, з вами сперечатися, але чував я, що і тверчани, і псковичі та новгородці керувалися вічем поспольним і чільців запрошували лише на час війни, а по ній ті жили, як і іні сполечани, утримуючи себе самопрацею, хоч і звалися воєводами. Це і для нас покін!— уже не стримуючи гніву, вимовив гість.

— Бачу, що не переконав я тебе,— після роздуму, перемінившись, завершував розмову Наум Дорош.— Я не суддя тобі, а ти мені. Бог нас розсудить, але маси тлумної, впевнений, без примусу в державі утримати нині не можна, а ще при отаких сусідах, як у нас. То не згадуй лихом, і давай вип'ємо на прощання. Хай щасною буде твоя путь!..

В посічневий тихий, але морозний ранок, по двотижневому гостюванні і «ревізуванні», від'їхав Сірко з джурою Лавром від Наума Дороша до Ніжина в супроводі Михая Миклашевського, прохолодно, хоч і вдячно попрощавшись із господарем. І погода була заздрісною, і дорога насаненою, тож їхали якийсь час скачем, а коли коні зігрілися, перейшли на ступу.

Михай Миклашевський, як зрозумів Сірко, намагався згладити суперечки в Стародубі. Він радив Сіркові, все більше входячи в сердечну розмову, не сторонитися від подій, а їхати до Богуна в Брацлавщину чи в Пінські ліси і шукати там визвольних трапунків, або й у Січ — погукати охочекомонців та піти з ними гетьманові, а найпаче рідному людові в поміч.

Сірко зрозумів із мови пана Михая, що, не дивлячись на сварки з Наумом Дорошем, він у них і в шані, і в повазі...

— Нужда, мосьпане Михаю, кажуть закони змінює,— нагадав Сірко слова Сулими.

— А так, але в тутейшої спільноти при самоврядуванні за гетьмановими універсалами і настановами нужда не така вже й крайня, пане Іване.

— Гетьмановими чи писаревими та генеральними? — спитав Сірко.

— А ти, рицарю доблій, є в сумніві? — подивився Михай на супутця, примовкнувши.— Підписані вони, як знаєш, власного рукою, то упередження до них є лише шкодою, бо роздрібнюють їх цілість і моцність.

— Яка ж, пане Михаю, по-твоєму, розбіжність є між самоврядуванням в Гетьманщині і в Слобожанщині? — дошнипувався Сірко, шкодуючи, що не спитав про те Наума Дороша.

— Яка одміна? — на мить задумався Миклашевський.— По всій Гетьманщині самоврядування оформальоване, актово-укладене, з поборами на війну і військо гетьманове, з наданням рангів і станів, а в Слобожанщині воно самопливне, хоч і керується універсалами того ж гетьмана, спірне і уактоване царевими тимчасовими пільгами за відсутністю стрілецько-потужних сил, супротиву чільців і духовників, навчителів-дидаскалів і всього сполеченства покозаченого люду, зоднобіч, й із-за ногайських неперестанних находів і наскоків та непевності у послуховій вірності всілякої різношерсної поневоленої людності — з другобіч. Взяті гвалтами під колись княжий, а потім царський скіпетр і хрест, вони ще не перемололися і не зникли в черевах московських, а ждуть своєї години. А відтак і Слобожанщина наша — стіна від ординських нападів — приходить до себе. За царевими пільгами там нема поки що поборної плати на війну, на гетьманський регімент чи на стани, а лише на утримки ратушно-війтової та сотенної врядності,— неспішно пояснював Михай різницю.— Все, пане добродію, ще залежить, гадаю, і від вас, чільців нашого сполеченства,— як у Гетьманщині, так і в Слобожанщині,— та від результату ваших потуг з Польщею, Литвою, при поведенції Ханства,