Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

був на царинах зі зброєю, стояв на охоронних бекетах, сидів на чатових деревах, пантруючи і свій непосильний труд, і стрільців Білгородського розряду, що були в своїм острозі разом із воєводою Ромоданом-Ромодановським як на відрізаному Слобожанщиною острові. Різношерсне населення було байдужим до розряду лише тому, що він допомагав захищатися від наскоків ногаїв. Не сховалося від уваги Сірка, що стрільці вважали, не дивлячись на свою мізерність, всі довколи і сусідства царською власністю. Уяснив Сірко, що найбільше воєвода боїться єдності різноінородців, а тому жалує, цькує і ділить всіх на прилежачих і противних, ганьблячи останніх. Найбільше таврувалися противні ватажки, тоді як прилежачі заманювались жалуваними і становими пільгами.

— Тут тобі, брате, не інквізитори-королята, кожний з яких тягне власну дарабу чи берлин у своє воєводство,— підтверджував Сіркові висліди Дзиковський.— Оці царята в першу чергу тягнуть цареву карету, а собі вже — що впаде з неї по путі. Як я тепер упевнився, всім іезуїтам-інквізиторам до воєводських жалуваних опричників у підступності так далеко, як куцому до зайця. Щоб те пізнати, треба пожити тут коло них і поваритися, як оце я, в тій підступності.

Впало у вічі Сіркові, що тут козацький люд був совіснішим, тямковитішим, а головне — працьовитішим, охайнішим та дружнішим.

— А січовики і донці знову купно напали на Ханство і тим прив'язали ординців до домівок, не пустивши їх у поміч ляхам,— привіз увечері Дзиковський-Дикий звістку.— І чорноморці молодці — найпаче сотник Павло Часничиха та Семен Вергун. Послані кошовим Дем'яном Барабашем на сорока трьох чайках в море, вони щасливо висадилися під Судаком-Сурожем і спершу спалили місто, а потім напали на турецькі галери із хлібом та винами. Переказують,— радів полковник,— що три доби по поверненні вся Січ не прохмелялася.

Сірко уявляв, як дісталися чорноморцям в тому холодному плаванні добра, хоч і розумів, що тепер те дісталося легше, бо турки були певні: ранньої весни на них не нападуть на чайках.

— Ледь було не забув,— згадав Дзиковський згодом,— головний отаман Донського круга Ходня-Яковлів знову гостить у Коші, то, може, запорожці намовлять його піти в поміч гетьманові, як ти гадаєш, куме?

— Гадаю, що він там за вимогою воєводи Ромодана як царський і боярський наглядач,— відказав стримано Сірко.— Він тепер в услуженні цареві та Посольському приказу, а не Кругові і донцям...

— Аж так?!. Переводиться козацтво на пси, та й годі! — задумався господар.

Свято Явдохи Дикі-Дзиковські щорік справляли пишно, бо господиня мала імення цієї святої, а цього року — виключно урочисто. На бенкет-ралець було запрошено чимало полкової старшини: сотників, отаманів, скрибів-писарїв, війтів, ратушних старшин та чернігівчан. І поки господиня із посестрами ставила на столи наїдки та питва, Сірко, зустрівши Мину Джулая і Васюру Вареницю з Іваном Чорноморцем, заговорив про бої на Бужку в Меджибожі, а відтак перейшли до Збаража, який всі чотири брали приступом.

— Твої, полковнику, шнури й драбини помогли і через Гнізну перебратися нам уночі, і через обидва стави, як по кладках. А фортецю брати було півділа,— згадував Мина Джулай.— Отут би, в Слобожанщині, тобі прилаштуватися хоч натимчас, бо в добрих чільцях тут є велика потреба,— пробував він вербувати Сірка.

— Так-так,— підтримали в один голос Васюра та Іван,— потреба як ніде і нагальна як ніколи... Твій хист тут би згодився для рідного люду.

Гомоніли чимало і нарешті сіли, хоч і тіснувато було, за стіл. Та не встигли і пригубитися, як на учту прибув сам воєвода Ромодан з дружиною-красунею Оксаною. Його дід Матвій був козаком, який ще перед смертю царя Федора пішов на службу до московського тронного двору, його батько Григор, заслуживши за запопадливість і пильність боярство, став уже Ромодановським. І Григор Григорович був пильним і запопадливим, завдяки чому домігся в царя Олексія воєводства, щоправда, на землях, де частіше доводилося ховатися, ніж хизуватися й бахвалитися, щоб не чути презирливого «перекинчик».

Ще на порозі просторої, понікуди заповненої гостями світлиці, всунувшись поперед дружини у двері, воєвода палко поцілував господиню-іменинницю в уста, аж та зашарілася від незручності...

— Оце поцілували, пане воєводо,— виходила із прикрого становища збентежена Явдоха.— Оце приголубили, як чоловік і не пробував ніколи! Але й гріх на мою душу наклали.

— Не смутись, серденько,— сміявся дурнуватим гелготом гість,— я згодний відбирати назад той гріх вічно! Ось так! — поцілував він господиню вдруге.— Та дружина ж, бачиш, уже моститься наступити мені на мозоль. Маєш ось, люба полковникова, шмат алтабасу на сподню чи на сукню,— взяв він від дружини пакунок і подав Явдосі до рук.— Ех, коби-то мені трохи зняти років, а то ж у голові весілля, а в матні похорон! Го-го-го-о! — реготав як навіжений гість.

Всідалися хто де. Учта, що почалася жваво і весело, раптом згнітилася, і її взявся вести, нікого не питаючи, пан воєвода у відповідь на Явдошине припрошення пригощатися, чим Бог послав і чим хата багата.

— Не проси, серденько, і не благай,— вигукнув Ромодан.— При отакій закусі,— показував вирячкуватими очима на страви,— та в отакому товаристві, будемо слухатися тебе і пити та їсти до безмеж.

— Як вам бажається, то на здоров'я, особи урядові і скрибники служиві,— повторювала господиня.— Пригощайтесь! — кривилася вона від випитого за її здоров'я.— Атож, чим Бог послав, тим і щедрі, гістоньки хороші!

Наступила недовга мовчанка, поки трохи заїли випите і знову налили за здоров'я уже господаря: «Який він, така й жона у нього!..» Потім пили за воєводу, і його жону, і за всіх присутніх,— варениця-оковита була досить міцною. Опісля хтось завів пісню, її підхопили інші, поки не вплелися у спів усі присутні. Дзвеніла не лише хата полковника, а й навколо лунало, неначе на Великдень. Одні ще співали пісень, інші почали