Читати книгу - "Крижана принцеса"

За кілька хвилин вона постарішала на багато років, і її рухи стали повільними, як у літньої жінки. Поки вона розливала каву, вони не зронили ані слова, а коли Вера сіла поруч, Патрик зрозумів, що настав час для правди. Вона здогадувалася, що він про все знає, і шляху назад уже не було.

— Отже, я вбила свого онука?..

Патрик сприйняв її слова за риторичне запитання й промовчав. Якби він відповів, то йому довелося б збрехати. Він не міг вчинити по-іншому. Згодом Вера дізнається правду, але спочатку його черга.

— Я знаю, що це ти вбила Александру, відколи ти збрехала, що приходила до неї за тиждень до її вбивства. Ти мені сказала, що в будинку було холодно, а насправді котел зламався на тиждень пізніше: того тижня, коли вона померла.

Вера потупила очі, і здавалося, наче вона не чула слів Патрика.

— Дивно. Лише зараз я насправді усвідомлюю, що вбила Александру. Її смерть я не сприймала по-справжньому, але смерть дитини Андерса… Я вже майже бачу її перед собою.

— За що Алекс довелося померти?

Вера підняла руку, наказавши Патрику помовчати. Вона все розповість.

— Був би скандал. Усі тицяли б на нього й пліткували б. Я зробила те, що вважала правильним. Я не знала, що з нього насміхатимуться. Я не знала, що моє мовчання роз’їдатиме його зсередини й забере в нього найдорожче. Так просто. Карл-Ерік прийшов до мене й розповів про те, що сталося. До того, як прийти до мене, він розмовляв із Неллі, і вони домовилися про все. Це мала бути наша таємниця, і, знаючи, що так буде краще для Андерса, я мовчала. Я мовчала. Мовчала багато років. І з кожним роком Андерсові ставало важче. З кожним роком він дедалі глибше опинявся у власному пеклі, і я вирішила не помічати в цьому власної провини. Я прибирала за ним і тримала його під контролем, як тільки могла. Але єдине, на що я не спромоглася, — це зробити зроблене незробленим. Мовчання не повернеш.

Вона кількома ковтками випила свою каву й подивилася на Патрика. Він підвівся й приніс кавник. Здавалося, що звична церемонія кавування допомагала їй триматися в реальності.

— Інколи мені здається, що мовчання було гіршим за насилля. Ми ніколи не говорили про це навіть у цих чотирьох стінах, і я лише зараз зрозуміла, що все це значило для нього. Можливо, він сприймав моє мовчання як докір. Мені важко в це повірити. Андерс міг подумати, що я звинувачую його в тому, що сталося. Раніше мені ніколи це не спадало на думку, ні на секунду, та я вже ніколи не дізнаюся, як усе було насправді.

На мить склалося враження, що Вера здалася, але вона притьмом опанувала себе. Патрик і уявити не міг, яких великих зусиль це їй коштувало.

— Згодом ми досягли деякої рівноваги. Хоча життя й виявилося жорстоким для нас обох, ми завжди знали, що є одне в одного. Звісно, я знала, що він і досі час від часу зустрічається з Алекс і що вони мають якийсь незвичайний потяг одне до одного, але мені однаково здавалося, що ми маємо продовжити почате. Одного разу Андерс проговорився, що Алекс хоче розповісти про те, що трапилося з ними. «Дістати всі старі скелети з шафи», — так сказав він. Самому йому, здавалося, було байдуже до всього цього, але мене така новина неймовірно вразила. Це змінило б усе. Усе стало б іншим, якби Алекс розкрила старі таємниці після стількох років. Що б це їй дало? І що б сказали люди? До того ж, хоч Андерс і казав, що йому байдуже, я знаю його, як ніхто інший, і гадаю, що йому, як і мені, не хотілося розкривати правду. Я знаю — знала — свого сина.

— Тож ти пішла до неї в гості.

— Так. Я пішла до неї того вечора, сподіваючись, що зможу відмовити її від задуманого. Я хотіла змусити її зрозуміти, що вона не має права самостійно вирішувати те, що вплине на нас усіх.

— Але вона не зрозуміла.

Вера посміхнулася.

— Ні, вона не зрозуміла.

Вера випила другу філіжанку кави, тоді як Патрик іще навіть не дійшов до середини першої. Вона відставила філіжанку й зціпила руки на столі.

— Я благала її. Я пояснила їй, що Андерсові буде дуже важко, якщо вона розповість про все, що сталося, але вона подивилася мені у вічі й сказала, що я думаю лише про себе, а не про Андерса. Вона сказала, що Андерсові стане легше, коли все це нарешті стане відомим. Він ніколи не просив нас мовчати, і вона запевняла мене, що ані я, ані Неллі, Карл-Ерік та Бірґіт не думали про них, коли вирішили приховати це, натомість були зацікавлені лише в тому, щоб зберегти нашу репутацію незаплямованою. Ти можеш уявити таке нахабство?

На мить в очах Вери промайнув гнів, який швидко погаснув і замінився байдужим мертвим поглядом. Вона промовила монотонним голосом:

— У мені щось спалахнуло, коли я почула таку нечувану маячню про те, що я не мала права робити того, що зробила лише заради добробуту Андерса. Я майже почула, як щось у мені клацнуло, і почала діяти, навіть не роздумуючи. У сумці я мала снодійне, і коли Алекс вийшла з кухні, я розчинила кілька пігулок у її бокалі із сидром. Вона відкоркувала для мене пляшку вина, і, коли вона повернулася до кухні, я вдавала, наче змирилася з її ідеєю, і запитала, чи ми не можемо випити за нашу дружбу перед тим, як я піду. Алекс подякувала мені, і ми випили. За мить вона заснула на дивані. Я насправді гадки не мала, що робити далі: снодійне мало коротку дію, але мені спало на думку видати все це за самогубство. У мене було недостатньо снодійного, щоб напоїти її ним до смерті, тож єдине, що залишалося, — перерізати їй зап’ястки. Я знала, що багато хто робить це у ванній, тож це здалося мені чудовою ідеєю, яку легко реалізувати.

Голос Вери звучав монотонно. Так, наче вона описувала звичайну подію, а не вбивство.

— Я роздягнула Алекс. Я гадала, що зможу донести її,