Читати книгу - "Вода з каменю. Саксаул у пісках"

потрібними загадками!.. І ти ще кажеш, мудрий волхве, що те базграння на папері має стати новітньою зброєю? Дурниці, гряде повстання, й кров має пролитися, а не атрамент! — Опришок погордливо глянув на Вагилевича. — Невже твої руки, письменний чоловіче, не здатні тримати бартку, а лише гусяче перо?

Хотів Іван пояснити Штолі, що перо набагато тяжче за мосянжовий келеп, проте слів, які могли б переконати засліпленого жадобою мсти збойника, не знаходив; він геть розгубився, посмутнів, відійшов від волхва, сів знову на стілець навпроти Анциболота, гірко відчувши свою непотрібність на світі. Рука сама потягнулася до пугаря з сивухою, Іван підніс його до уст і вихилив до дна, а тоді залунала на всю корчму втішна сатанинська пісня:

Жид пиякові трунку доливає,

Диявол утішно на те поглядає;

Відразу кварту випив хлописько.

І підскочив з радості дияволисько!

— А що я казав, а що я казав! — загаласував Анциболот. — Я ж знав, що ти до мене вернешся! Таж то свята правда: Слово дав Бог, Письмо ж Сатана, а ти й донині нудиш світом і не знаєш, до кого вдатися за допомогою. Давай той свій папір, ми на пекельній конгрегації відчитаємо найзаплутаніші кривуляки!

Вагилевич глянув на Анциболота, в якого від радості заблищали золоті ріжки, а циліндр на сусідньому столі засвітився, мов місяць уповні, — й відчайдушна рішучість спалахнула в його очах, він нахилився до чорта й потермосив його руками за вилоги камзола.

— Згоден, згоден! — вигукнув. — Відкрий мені таємницю вічного життя мого народу, і я віддам тобі свою душу на пекельні тортури, чей не страшніші вони суть, ніж муки моїх пошуків… Я знаю, в цій загадці таїться сила, яка не мені належить, а моєму народові: хай дізнається світ нарешті, що не зайди, а руський люд правічний єсть на цій землі і має право нею володіти!

І відповів на це Анциболот:

— Не потрібна мені твоя душа — праця твоя потрібна. Я знайду для тебе ключове зілля, ти відкриєш таємницю, але стане вона не лише твоєю, а нашою, розумієш?.. О, ти ще відчуєш мої копита на своїй розстеленій душі, коли кров'ю підпишеш зі мною контракт!

Анциболот надів циліндра, поправив чорного метелика під шиєю, підморгнув, і Вагилевич аж тепер упізнав…

І Нечистий зник. А тоді заталаніло, загуділо: вся відьомська рать злетілася до розкритої Іванової течки і там умістилася — кожне на своє визначене місце в манускрипті.

…Вагилевич все ще стояв на роздоріжжі, чекаючи знаку, якою дорогою йти, колючий клубок, що викотився до його ніг, чихнув і чкурнув у хащі, а звідти вихопився буланий кінь, заіржав, забив ногами, й побачив Іван на хребті коня ласицю, що лоскотала, мучила й доводила до шалу звірину; кінь вивільнитися від неї не міг і врешті впокорився — рушив з місця галопом, на ньому сиділа охляп вершниця з блідим, мов повісм'яне полотно, обличчям — і враз упала з шинкарки пелена, зелене волосся замаяло на вітрі, на чолі літавиці засяяв золотий обруч з нефритовими підвісками, була це Анеля Сєраковська, від її вроди нечувана сила завирувала в ньому, і зрозумів Іван тепер, що та сила називається любов…

— Я тебе переможу, дияволе! Сам знайду ключ–зілля і не дам тобі пограбувати мою таємницю, і не будеш ти топтатися на наших простелених душах! — вигукнув Вагилевич.

Тоді спалахнула в гущавині синім полум'ям корчма; з вогню вискочили на конях опришки, викрикуючи: «Повстання, повстання!», зникали навіки в темряві лісової дороги, бо зброя для боротьби вже кувалася інша, а їхня стала нечинною.

Незворушно стояв Вагилевич на лісовій стежці, роздоріжжя зовсім тут і не було; з нетрів ще долинав знайомий голос: «Я твоя загублена Юлія, шукай мене, шукай!» — і гасла дзвінка луна в бескеттях; Іван пішов по стежині, що, вихопившись з лісу, круто повертала понад урвищем, внизу якого звивалася синя бинда Пістиньки; на протилежному березі каньйону біліли піщані микитинські скали, а на високому белебні скраю села сіріла крита ґонтом стара церква, біла неї гуртами стояли святково одягнуті селяни, і грали дзвони на вечірню.

Вагилевич перехрестився й подався до храму на молитву.

Розділ сьомий

Коваль Йосип з Круп'ярської роздував у своїй кузні вогонь.

Завжди, коли розпочинав це дійство і в купі вугілля на черені з'являвся перший пломінчик, він забував про все на світі. І челядників не підганяв до роботи, якої в кузні завше було вдосталь, — сиділи вони на прічі під стіною, спершись на держална молотів і набираючись духу до праці, під час якої не буде й миті перепочинку, аж поки розпечена до білоти залізна штаба не набере форми підкови, обруча або рала; вони гатитимуть молотами ще й тоді, як зчорніє метал і посиплеться з нього окалина; коваль Йосип не звертав уваги й на клієнтів, що приходили за оборудкою, — було йому не до них, коли в горні народжувався вогонь.

Врешті язички полум'я, немов пелюстки маку, зацвіли над усією купиною, вона почала осуватися, опадати і стала жаревом: жар з червоного робився синім, голубим і нарешті безбарвним і всесильним, — коваль всунув у горно штабу криці, і та вмент почервоніла, згодом побіліла, мов цукор, а тоді лягла на ковадло, готова до нової форми, й гукнув Йосип на челядників:

— Ану, хлопці, до роботи!

Загриміли молоти, мов канонада, вони гримотіли безугавно, ніби то битва почалася; луна покотилася по околиці, досягла Льоншанівки й перекочувалася Личаківською аж до Ринку, — все місто зажило новим життям, якого не знало досі, й подумав Сухоровський, що так само із незначної перестрілки спалахує велика революція, йому запраглося й собі взяти молот у руки й пристати до роботи, та чи зуміє втрапити у потрібний ритм, чи не нашкодить ремеслу, чи спричиниться до доброго діла невмілими руками, бо ж і битва — так само, як і ковальство, — є мистецтвом, для якого потрібне вміння.

Міхал сидів на лавиці перед кузнею й не поспішав кликати Йосипа, який тримав штабу в кліщах, а челядники гаратали по ній молотами; м'язи коваля набубнявіли, аж репалася шкіра на біцепсах, полум'я з горна обмивало його обличчя, й було воно таким самим, як і колись, а не бачив Міхал приятеля більше десятка літ; і що ж бо то за така сила таїться в тому Йосипові, що він за все життя ковальської напруги ні разу не охляв і не споневірився в далеких Сибірах