Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

— Так, старі смердючі лахи, їх спалили потім, видали солдатські кальсони.

— Ми можемо поїхати на те місце, де їх знайшли?

— Так, звісно.

Поторохтіли. Дорога місцями була вкрита вирвами вибухів, обабіч неї валялися вбиті коні, стояли розбиті вози. Ну, хоч тіл загиблих тут не було. Позаду почулася канонада. Ми їхали від фронту. Я ще подивився мапу. Місце, де знайшли тих трьох, — за дві версти від Межинців, досить великого села, але ближче було кілька невеликих хуторів. Судячи зі стану людей, прийти здаля вони не могли.

Ми приїхали на місце знахідки. Ну, місце як місце. Калюжа вже майже висохла, дощів останнім часом не було.

— Ось тут вони і сиділи, — показав капітан. Я озирнувся, звірився з мапою, ще подивився. — До села іде ярок, мабуть, вони йшли ним.

— Ярок? Ходімо подивимося.

Ярок справді був неподалік, але густо заріс чагарниками.

— Ще один тут би проліз, але троє, у кайданах і скуті ланцюгом, — ні, — запевнив я. — Треба шукати на хуторах.

Ми поїхали на один із них, Мацеївщину. Він стояв в улоговині і складався з двох будинків, оточених садочками. До самого хутора вела бруківка, я аж позаздрив, бо справа це дорога. Ми під’їхали, зупинилися. Було тихо. Хутір був цілий, під обстріл не попав. Але двері у будинків виламано. Мабуть, постаралися мародери. Ми обійшли будинки, нічого підозрілого. Зайшли в один. Так, справді мародери, бо речі, які господарі не встигли забрати, було розкидано, частину посуду побито.

— Ми вживаємо заходів, щоб унеможливити розграбування захоплених сіл, але це важко, — пояснив капітан і зітхнув. — Можливо, це ще австріяки, коли відступали, тут порпалися.

— А ви не бачили, як тут, підвали зазвичай під сараєм чи під хатою? — поцікавився я.

— Не звертав уваги, — сказав капітан. — Печеною картоплею пахне. Я, на жаль, не встиг зранку поснідати.

Я придивлявся до підлоги. Дверцят у підпілля не було.

— Не знаю, як підвал, а горище тут є, — сказав капітан і показав на чорний лаз у стелі. — І драбина ось. Злазити, чи що?

І тут до мене дійшло, що справді пахне печеною картоплею. Дивно. Точніше, не дивно, а означає, що тут нещодавно смажили картоплю. Люди смажили, не миші ж. Капітан уже заліз на кілька сходинок.

— Капітане, а можна вас попросити? — сказав я, начебто спокійно.

— Що? — здивувався той.

— Допоможіть, будь ласка. Зараз.

— Добре. — Він зістрибнув з драбини. — Що таке?

— Та мене цікавить дещо на вулиці.

Ми вийшли.

— Зараз сідаємо в авто і спокійно їдемо, — прошепотів я капітану, а вголос почав верзти якісь дурниці про те, який гарненький садок.

Ми сіли у авто, водій розвернувся, і ми поїхали.

— Що трапилося, Іване Карповичу? — захвилювався капітан.

— Здається, у будинку хтось був.

— З чого ви узяли?

— Пекли картоплю! Ну я і дурень, як же не зауважив цього одразу! — роздратувався я сам на себе. Перехвалили мене у Львові.

— Треба послати туди солдатів! — сказав капітан.

— Ні, я сам. Зараз виїдемо з улоговини, я вистрибну на ходу і повернуся. Ви проїдьте далі і почекайте.

— Ні, я не відпущу вас самого, — закрутив головою капітан.

— Мені так зручніше.

— Я відповідаю за вас перед генералом. Головою! Або зі мною, Іване Карповичу, або пришлемо сюди солдатів.

— Добре, тільки діємо тихо.

Коли виїхали з улоговини, водій стишив хід, і ми вистрибнули. Побігли полем до невеликого гаю поруч. Почали спускатися до хутора. Дуже обережно.

— Давайте почекаємо, — запропонував я.

— Та ні, ходімо! — наполягав капітан.

— Чекаємо.

Ми розмовляли пошепки. Я розраховував, що наш візит налякає тих, хто був на хуторі, і вони, перечекавши, спробують піти з нього. Можуть схотіти сховатися у гайку, з якого ми прийшли. Тоді прийдуть прямо до нас. Ми сиділи в кущах, оплетених хмелем. Ідеальне місце, а якщо підемо до будинку, то будемо як на долоні.

— Ідуть! — прошепотів капітан.

Справді, з будинку вийшло двоє. Насторожено озиралися, потім побігли до нас. Були у цивільному, але один тримав гвинтівку. Не нашу.

— Це манліхер, австріяки, — прошепотів капітан.

— Беру стрільця, а ви другого, — відповів я.

Ті двоє наближалися і нервово озиралися на хутір. Спереду небезпеки не чекали. Коли ми атакували, то легко збили їх із ніг і обеззброїли. Капітан діяв не гірше за мене, я дарма за нього хвилювався. Ось уже хлопці лежали долілиць, а ми тиснули дулами їм у потилиці. Я зняв ремінь з одного, зв’язав ним руки за спиною, другого довелося в’язати його ж сорочкою. Потім посадили їх, капітан запитав, хто вони. Хлопці відповіли якоюсь геть незнайомою мовою.

— Не німецька, не чеська, не польська, не місцева. Мадяри! — здогадався капітан. — Ну, треба доправити їх до штабу.

— Зачекайте, збігаю подивлюся на хутір, — попросив я.

На хуторі знайшов підвал, звичайний, селянський, майже порожній. Заліз і на горище, там знайшов труп чоловіка. Зарізаного. У однострої австрійської армії. Мабуть, товариша тих двох. Повернувся, почав знімати з полонених чоботи.

— Іване Карповичу, та ви що? — аж злякався капітан, подумав, що я займаюся звичайним мародерством, яке люблять, на жаль, наші солдати.

— Ось що, — показав я ніж, який знайшов у чоботі одного з полонених. Кивнув. — Це вбивця, зарізав свого товариша. Труп залишився на горищі.

Полонений навряд чи розумів, що я кажу, але жести витлумачив правильно, почав щось пояснювати, мабуть, доводив, що мусив убивати і не перший почав. Інший похнюпився і сидів.

— Вперед! — наказав капітан, і ми повели полонених до авта. — Тепер у штаб?

— Та ні, ще один хутір поблизу є. Подивимося його. А полонених водій постереже, — запропонував я.

Ми поїхали до іншого хутора, полонених замкнули в багажнику. Цього разу вирішили автом не їхати, а підійти тихенько. Наказали водію чекати і пильнувати полонених, а самі пішли кукурудзяним полем до хутора. Коли наблизилися, то почули голоси. Там хтось був і зовсім не намагався таїтися. Запахло смаженим м’ясом.

— По-руськи балакають! — здивувався капітан.

Коли ми вийшли до хутора, побачили в садочку накритий стіл, за яким сидить двоє цивільних і четверо наших солдатів. Випивають, закусюють, регочуть. Стіл був ущерть уставлений їжею, а в центрі