Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

Ми добре поснідали, після чого генерал представив мене своєму ад’ютанту, капітану Семену Івановичу Мурзіну, чорнявому та бравому. Той посадив мене у своє авто. Спитав про зброю.

— Їдемо до лінії фронту, яка зараз нестабільна, ми наступаємо. В тилу можуть трапитися невеликі загони ворога, а також розвідка. Через це краще мати зброю, — пояснив капітан.

— У мене браунінг, — я показав його Мурзіну. — Вистачить?

— Цілком. Тоді вперед.

І ми поїхали дорогою, що поступово набувала рис, які я бачив на прифронтових дорогах у Східній Пруссії. Почали траплятися розбиті вози, кілька спалених авто. Потім уже попадалися і трупи австріяків на узбіччі — своїх, мабуть, наші солдати збирали. Проїхали майже знищене село, від якого залишилася тільки одна стіна зруйнованої церкви. Попереду гриміли гармати.

— Важкі бої? — спитав я.

— Важкі, але це приємна важкість, бо ми наступаємо. Читав про ваші пригоди у Східній Пруссії, ось там було по-справжньому важко. До речі, чули, ваш товариш Бобров знову відзначився, — розповів капітан.

— І що цього разу?

— Поліз у розвідку разом із телефонним кабелем, по якому почав коректувати вогонь артилерії, завдяки чому було знищено дві німецькі роти. Його викрили, але він зміг відбитися, ще й притягнув язика.

— О, він природжений воїн, справжній козак, — кивнув я.

— У німецькому тилу було страшно?

— Страшніше було, коли нас розстрілювали з гармат у чистому полі. А в тилу ми ішли лісами, Бобров вів за мапою, уникав сіл та доріг, наче прогулювалися. Розкажіть про тих полонених. Я хотів би їх побачити.

— Так, зараз, вони у польовому шпиталі, он за тим пагорбом.

Ще на під’їзді до шпиталю нам трапилася ціла валка возів з пораненими, яких відправляли до тилу. Страшна картина. Кров, яка проступала крізь бинти, скалічені люди. Я відвернувся, капітан теж спробував не звертати уваги. Ми спустилися з пагорба до невеликого хутора, його тепер повністю займав шпиталь. Нас провели до одної з невеликих хат, де під охороною лежали ті троє диваків. Лікар зі шпиталю дорогою розповів, що їх надзвичайна схудлість є наслідком дуже тривалого голодування.

— Ще вони не звикли до сонячного світла, — доповів лікар, молодий хлопець, мабуть, зі студентів.

— Чому ви так думаєте?

— Ну, коли їх підібрали, був сонячний день, але вже ж сонце пече не дуже. Та і його вистачило, щоб у них на обличчі з’явилися легкі опіки. Так буває, коли люди дуже довго не бачили сонця, відзвичаїлися від нього.

— У погребі вони сиділи, чи що? — здивувався я.

— Так, судячи зі стану їхніх очей, сиділи у приміщенні, де була постійна напівтемрява. І це тривало місяцями, може, навіть роками. Ось вони.

Солдат відчинив перед нами двері, і ми зайшли до кімнати, в якій лежали троє чоловіків. Не старі й не молоді — це єдине, що можна було сказати про їхній вік. Їм могло бути і тридцять, і п’ятдесят. Справді, дуже худі, сиві, з якимись порожніми поглядами і почервонілими обличчями.

— А для чого їх прив’язали до ліжок? Вони буйні? — поцікавився я.

— Ні, поводяться дуже спокійно. Днями лежать і дивляться у стелю. А прив’язали за наказом командира полку, бо ж невідомо, що це за люди, — пояснив лікар.

— Може, вони хворі? — спитав я.

— Хворі в тому сенсі, що на межі дистрофії. Ну, і ще їх катували. — Лікар піднімає ковдру, якою вкрито одного з трьох. На ногах видно сліди страшних опіків.

— Від чого це?

— Здається, від звичайного тавра, — сказав лікар.

— Може, їх допитували?

— Якщо й так, то давно. Кілька років тому, свіжих опіків немає.

— Тобто до війни?

— Задовго до війни.

— Вони щось кажуть?

— Ні. Їм же відрізали язики, — відповів лікар.

— Що? — здивувався я.

— Так, я сьогодні тільки помітив. У всіх трьох. Дуже грубо. Це робив не лікар, а якась людина без досвіду.

— Але для чого? — скривився я.

— Ну, зазвичай язики відрізають, щоб людина не могла нічого сказати.

— Який жах! І що вони роблять?

— Здебільшого сплять. Коли не сплять, то дивляться у стелю. Оживають, лише коли їм приносять їжу. В них страшенний апетит, але дуже слабкі шлунки. Я змушений посадити їх на сувору дієту, бо коли вони наїлися вперше, то ледь не померли.

Я підійшов до одного з трьох. Він не спав, очі розплющені, але на мене не відреагував.

— Вони хоч бачать? — поцікавився у лікаря.

— Бачать. Коли приносиш їжу, вони не лапають тарілку, а беруть шматок.

Я дав ляпаса чоловікові. Він наче нічого і не відчув.

— У них загальмовані реакції, особливо больові. Я колов їх голками — навіть не скрикували, — пояснив лікар.

— Як таке може бути? — спитав я.

— Не знаю, я не бачив опису таких випадків у жодній книжці з медицини. Якесь диво. — Лікар знизав плечима.

— Добре. Можливо, ми ще повернемося.

Ми з капітаном вийшли з хати. Навколо був невеличкий садок, у ньому лавка. Присіли, я попросив показати, де знайшли цю дивну трійцю.

— Знайшли ось тут, — капітан тицьнув у мапу. — За дві версти від села Межинці. Ми його атакували вночі. Звечора попрацювала артилерія, потім пішли в атаку і вибили австріяків. Вони відступили. Солдатам дали відпочити, а зранку відправили патрулі, щоб перевірити територію. Під час нічного бою частина австріяків могла розбігтися, тому патрулі мусили збирати їх у полон. Та замість австріяків натрапили на цих трьох. Їх знайшли вже по обіді.

— Вони ховалися?

— Ні, сиділи біля калюжі, з якої, судячи зі слідів, пили воду. Тікати не намагалися, як розповідали солдати з патруля, таке було враження, що ці троє п’яні, бо нікого не помічали. І вони були скуті ланцюгом.

— Ланцюгом? — здивувався я.

— Так. У них були кайдани на ногах, і кайдани з’єднувалися ланцюгом. Солдати спробували допитати цих трьох, але вони не відповідали. Коли їх били, то навіть не стогнали, просто гепалися на землю. Солдати злякалися, бо нічого подібного не бачили. Сповістили командира роти, той передав до батальйону. Ну ось так.

— Якийсь одяг на