Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Сцена змінилась. Клани бились за виживання — Рейдери проти Сталкерів, маски, кров, зловісні усмішки. Максим намагався захистити своїх, але удари падали, і Артем гинув у нього на очах — його погляд, сповнений болю, пронизував наскрізь. Він був безсилий, знову й знову.

Потім — метро. Морок стискав його, Примари шепотіли, тягнули до себе холодними руками. Їхні голоси благали: "Допоможи," — але він знав, що не врятує всіх. Стіни давили, повітря кінчалось, страх душив його, як у тій пастці.

Спогади миготіли швидше. Аліна з’явилась — її сріблясті очі горіли докором, ніби він зрадив її. Він простягнув руку, але вона розтанула в піску. Двійник стояв осторонь, його чорні очі блищали, а крива усмішка розтягувала губи — він насолоджувався.

Голоси вибухнули в голові — крики вмираючих, глузування ворогів, благання близьких. Вони зливались у какофонію, рвали свідомість на шматки. Максим спіткнувся, дихання стало уривчастим, але він стиснув кулаки й пішов до світла. Здача означала кінець.

Спогади лютішали. Він стояв біля уламків квартири, ховаючи матір — її руки, вкриті пилом, здавалися крихкими, а голос шепотів докір. Рейдери наступали, їхні маски кривились у демонічних гримасах. Один зняв маску — Артем, мертвий, блідий, із звинувачувальним поглядом. Максим спробував заговорити, але горло стисло, звук заглох.

Світ викривлявся. Примари тягнули його вниз, їхні крижані пальці стискали руки, шепотіли: "Ти один із нас, ти мертвий." Він виривався, але вони тримали міцніше, а буря гуділа, ніби сміялась.

Раптом усе завмерло. Тиша вдарила, як удар. Перед ним знову стояв двійник — кров текла з його обличчя, очі палали злістю, шкіра тріскалась, як суха земля. Він наблизився, нахилившись до вуха Максима, і прошепотів — тихо, але пронизливо:

— Ти не врятуєш нікого. Ніколи не врятував.

Слова вдарили, як ніж, але Максим стиснув щелепи, його очі спалахнули. Він відчув, як телекінетична сила гудить у венах, готова вирватись.

— Я ще живий, — прохрипів він, його голос прорізав тишу. — І я дійду.

Двійник відступив на крок, його усмішка зникла, але очі горіли. Буря завила знову, Тіні гуділи десь поруч, але Максим стояв, готовий боротись.

Максим стояв, його подих виривався уривками, груди горіли від напруги. Двійник дивився на нього, чорні очі палали, але обличчя залишалось непроникним. Раптом він рвонув уперед, швидший за вітер, і схопив Максима за горло.

Пісок під ногами став рідким, ніби вода, і двійник штовхнув його вниз. Максим відчув, як ноги провалюються, а пісок затягує, стискаючи груди. Він хапав повітря, боровся, але пальці двійника впивались у шкіру, холодні й тверді, як камінь.

— Я завжди був поруч, — прошепотів двійник, його голос гудів у голові, низький і пронизливий. — Завжди рятував тебе. Я — це ти, та частина, яку ти не хочеш знати.

Слова вдарили, як удар, будили щось глибоке, невловиме, але Максим не міг зрозуміти що. Пісок ліз у горло, сліпив очі, але він стиснув кулаки, лють спалахнула в грудях, і він різко штовхнув двійника — не руками, а всім тілом, інстинктивно, з усієї сили. Пісок здригнувся навколо, викидаючи його на поверхню.

Двійник відступив, його очі звузились, але він заговорив знову, голос став гучнішим:

— Ти завжди був слабаком, Максиме. Рятуєш тих, кого не врятувати. Ти програв. Подивись на себе — це кінець.

Кожне слово різало, вгризалось у розум, ніби ніж у душу. Максим відчув, як лють наростає, заглушаючи біль і страх. Двійник шепотів прямо в голові: "Ти ніколи не був достойний вижити," — і це стало останньою краплею.

— ДОСИТЬ! — закричав Максим, його голос прорвав тишу.

Він кинувся вперед, рука сягнула до пояса. Ніж з’явився в долоні — не справжній, а витканий із бурі, гострий, як його гнів. З люттю, що горіла яскравіше за втому, він вдарив двійника в груди. Той здригнувся, його чорні очі розширились, ніби здивовані, і застиг. Потім його тіло розсипалось — пил і пісок закружляли, зливаючись із бурею.

Максим стояв, важко дихаючи, ніж розтанув у руці. Небо прояснилось, хмари розступились, вітер стихав, пісок осідав. Буря відпускала його, ніби визнавши поразку. Але тиша тривала недовго — він відчув чиюсь присутність за спиною.

Обернувшись, Максим побачив Кіру. Її силует проступав крізь пил, рухи були повільними, неприродними, ніби лялька на нитках. Холод пробіг по спині, але він не відступив. Її обличчя стало чіткішим — очі порожні, скляні, губи стиснуті в тонку лінію. Вона йшла до нього, і в її погляді не було життя.

Максим стиснув зуби, вдивляючись у її мертві очі. Якщо це страх, він не відвернеться. Кіра наблизилась, і раптом її обличчя скривилось — очі провалились у темряву, рот розкрився в беззвучному крику. Вона рвонула до нього, як тінь, що жадає поглинути.

Він не здригнувся. Лють і воля тримали його на ногах. У мить, коли її рука майже торкнулась його, Кіра розсипалась — мільйони піщинок закружляли в повітрі, рознесені останнім подихом вітру. Її пальці розтанула перед його обличчям, осідаючи на землю.

Максим стояв нерухомо, заплющивши очі. Він дихав глибоко, вирівнюючи ритм, ніби скидав із себе тягар. Буря стихла, і разом із нею зникли сумніви. Але щось змінилось. Усередині тліло тепло — неясне, тихе, ніби відлуння того, що він ще не осягнув. Воно не спалахнуло, а сиділо глибоко, чекаючи.

Коли він розплющив очі, світ був іншим. Пісок осів, небо прояснилось, повітря стало чистим. Рішучість заповнила його — не гучна, а тверда, як камінь. Минуле не зникне, але більше не триматиме його. Буря закінчилась, і він відчув себе ближчим до чогось справжнього — до себе, хоч і не знав, що це значить.

Позаду почулися легкі кроки — обережні, але впевнені. Максим не обернувся, але кожен м’яз напружився, відчуваючи чужу присутність. Кроки наближались, і він знав, хто це, ще до того, як вона заговорила.

Аліна зупинилась поруч, її сріблясті очі пильно вивчали його. У її погляді змішались цікавість і ледь помітна тривога, ніби вона намагалась розгадати, що залишила по собі буря. Вона мовчала, але Максим не дав їй почати.