Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

— Ти сам не знаєш, чого хочеш, — шепотів він, і його голос бив, як докір.

Максим завмер, відчуваючи, як груди стискає не буря, а щось важче. Його серце гуділо, розум метався між минулим і страхами. Занадто багато помилок. Занадто багато тих, кого він не врятував. Вітер завив сильніше, і видіння Германа змінилось — його закривавлене тіло лежало в піску, очі порожні, мертві.

— Ти покинув нас, Максим… — голос перекрутився, і перед ним з’явилась Кіра, її обличчя було блідим, руки тремтіли, простягаючись до нього.

Він ступив назад, повітря вирвалось із горла уривчастим видихом. Буря стискала легені, пісок забивав рот, але голоси не змовкали. Тіні рухались ближче — він чув їхній шепіт, відчував їхні погляди. Вони не нападали, але тиснули, вичікуючи.

— Я не дам вам мене зламати! — крикнув він у пустоту, його голос розчинився в реві вітру.

Та буря не слухала. Вона кидала йому в обличчя все, що він ховав — страхи, сумніви, провину. "Ти слабкий. Ти нікчемний. Ти не врятуєш нікого," — шепотіли голоси, змішуючись із виттям. Кіра з’являлась знову, її образ розмивався в піску, Артем сміявся — глухо, насмішкувато, — а Герман стояв мовчки, тримаючи закривавлений амулет.

Максим спіткнувся, коліна вдарились об пісок, руки тремтіли, коли він ловив повітря. Пісок ліз в очі, горло дерло, але він змусив себе піднятись. Зупинка — це смерть. Він знав це. Тіло боліло, розум кричав, але він стиснув зуби й пішов далі.

— Ти сильніший за це, — прохрипів він собі, голос ледь пробився крізь шум. — Мусиш бути.

Буря раптом стихла — коротка, неприродна тиша оповила його. Максим зупинився, дихаючи важко, його руки тремтіли, але очі горіли. Він відчув — щось наближалось. Тіні були поруч, і гра ще не скінчилась.

Максим стояв, спершись на коліна, важко дихаючи. Тиша навколо була неприродною, ніби буря затихла, щоб підготувати щось гірше. Він підняв погляд і завмер — перед ним стояв він сам. Але цей інший Максим був чужим, спотвореним, ніби витканим із піску й тіні. Його шкіра мала сірий, вивітрений відтінок, як старий камінь, очі — чорні, бездонні, пожирали світло. Обличчя двійника кривилось у дивній суміші люті й байдужості, а волосся колихалось, ніби язики полум’я, попри мертву тишу.

Максим відступив, але ноги ніби приросли до піску. Ця постать була уособленням усього, що він ховав — страхів, сумнівів, гніву, — але водночас чужою, ніби витягнутою з чиєїсь іншої пам’яті.

— Що за чортівня… Хто ти? — прохрипів він, відчуваючи, як тривога стискає горло.

Двійник не відповів. Він лише схилив голову набік, його чорні очі свердлили Максима, ніби шукали слабке місце. Пісок під його ногами шипів, ніби розпечений, кожен крок видавав тихий скрегіт. Це було не просто видіння — це було живе, реальне, і від того ще страшніше.

Максим стиснув кулаки, проганяючи страх, що піднімався з глибин.

— Ти — не я, — прогарчав він крізь зуби, не відводячи погляду.

Двійник усміхнувся — крива, зла усмішка, чужа для Максима, але водночас знайомо холодна. Вона обіцяла щось — не смерть, а розкриття. Він повільно підняв руки до грудей, ніби стискаючи невидиму енергію, його рухи були плавними, але наповненими силою, що вібрувала в повітрі. А потім різко розкинув їх, і хвиля вдарила Максима.

Невидима сила підхопила його, як ляльку, і відкинула назад. Повітря вирвалось із легенів із глухим стогоном, пісок хльостав по обличчю, рвав шкіру, ніби тисячі голок. Він пролетів кілька метрів, ударився об землю, перекотився, кожен удар віддавався болем у кістках. Максим спробував підвестись, спираючись на тремтячі руки, але ноги підгинались, а груди горіли від нестачі кисню.

Навколо згущалась порожнеча — не просто тиша, а щось важке, що тягнуло його вниз, у хаос бурі. Відчай накочував хвилями, змішуючись із піщаними вихорами, що знову здіймались. Сміх двійника — холодний, пронизливий — гудів у голові, проникаючи в саму душу, викликаючи тремтіння. Але за ним прийшла лють.

Максим стиснув зуби, відчуваючи, як у грудях спалахує щось дивне, незнане. Він різко підвівся, м’язи горіли від напруги, але в тілі пульсувала енергія — не просто адреналін, а щось глибше, що змушувало кров кипіти. Це було схоже на вибух, який він не міг пояснити, ніби щось усередині рвалось назовні, відповідаючи на виклик бурі.

— Це не кінець, — прохрипів він, його голос прорізав шум вітру, що знову набирав силу. — Не для мене.

Двійник стояв нерухомо, його чорні очі блищали, але усмішка зникла. Він не рухався, лише дивився, ніби чекав. Буря завила з новою силою, пісок закрутився навколо, але Максим стояв, дихаючи важко, готовий до наступного удару. Тіні гуділи десь поруч, їхня присутність відчувалась у кожному подиху вітру.

Максим заплющив очі, відчуваючи, як у грудях пульсує енергія — гаряча, невгамовна. Він витягнув руку вперед, подумки відштовхуючи бурю. Повітря згустилось, ніби опиралось йому, але пісок на мить відступив, розкриваючи простір. Це був не просто вітер — це були його страхи, і він боровся з ними так само, як із зовнішньою стихією.

Раптом крізь завісу прорізалось світло — яскравий спалах, що змусив його примружитись. Воно йшло здалеку, але наближалось, пробиваючи темряву. Щось усередині шепотіло: це не ілюзія, це шанс. Максим стиснув зуби й кинувся до нього, ігноруючи біль у м’язах і холод, що пронизував кістки. Кожен крок був важким, ноги грузли в піску, але світло манило, обіцяючи вихід із цього пекла.

— Ти не втечеш від мене, Максим, — прогудів голос двійника, спотворений, пронизаний ненавистю, ніби буря сама заговорила.

Він не обернувся. Але спогади спалахнули, огортаючи його, ніби живі картини. Руїни Києва після вибуху — вогонь, попіл, крики. Тіла лежали серед уламків, а він стояв, паралізований, неспроможний рухатись. Образ матері виник перед очима — її переляканий крик: "Максиме, тікай! Рятуйся!" — перед тим, як ракета вдарила. Спалах поглинув усе, і він знову відчув той жах, ту безпомічність.