Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

У 2014-му, коли мені було п’ятнадцять, усе почало котитись під три чорти. Сусідня країна вирішила, що має право забрати наше, і полізла до нас. Почалась війна, спочатку тиха, а потім гучна — і це стало першим камінням, що потягнув за собою лавину. Я чув по радіо, як Китай ганяв судна в якомусь морі, як Іран із Саудівською Аравією кидались ракетами, як у Африці бились за воду. Усі думали, що Америка чи Китай тримають це в кулаці, що якось розрулять. Хрін там. Два роки потому, коли стало ясно, що ніхто не зупиниться, люди остаточно з’їхали з глузду й почали жбурляти ядерні бомби. Знищили все, що мали, навіть не подумавши, що лишиться після. Ті, хто не згорів, блукали серед руїн, шукаючи хоч щось — шматок хліба, куток, де не дує. У моєму місті з часом почали збиватись у клани, відгороджуючись уламками. А те, що за межами цих дірявих стін, назвали Пустотою.

Моя історія почалась із тієї ночі, коли все пішло прахом — ми називаємо це Великим Вибухом. Кінець 2016-го, я був удома, на Лівобережній. Спав у своїй кімнаті, коли рано вранці будинок затрясся — перша ракета влучила десь у промзону неподалік. Світло пропало, шибки задзвеніли, за вікном спалахнуло червоним. Я скочив із ліжка, почув крик мами — "Максиме!" — але ми не встигли до підвалу. Другий вибух, ближче до центру, добив усе — стеля обвалилась, мене засипало уламками. Я вибрався, кашляючи від пилу, а вона — ні. Знайшов її під плитою, холодну, без дихання. У грудях усе стисло — хотів кричати, рознести ту кляту плиту на шматки, але не міг. Тільки пил у роті й тремтіння в руках. Копав яму у дворі шматком арматури — земля мерзла, пальці кров’ю залило, але я мусив. Тоді я ще не знав, що той холод у грудях залишиться зі мною назавжди. Батько, військовий, пропав ще до того — може, загинув, може, десь ховається, я не знаю. Коли пил осів, я глянув навколо — одні руїни, і в грудях оселився холодний страх.

Перші дні були як у тумані. Радіо гуділо кілька годин — диктори кричали про ядерний удар, радили ховатись у підвалах, а потім затихло. Уривки долітали: Вашингтон гавкав, Китай топив кораблі, Лондон горів. Потім — тиша. Повітря стало важким, смерділо димом і чимось їдким — я тоді не знав, що то радіація жере легені. Ті, хто ліз на вулицю, вертались із червоними очима або не вертались. Я сидів у під’їзді з сусідами — мовчазними, переляканими. Ділили пляшку води з кухні, їжі не було — усе під завалами. Днів п’ять я там протримався, слухаючи, як нагорі гримить і кричать.Батько так і не з’явився, і я зрозумів — чекати марно.

Місто стало могилою. Хрещатик — попіл, Поділ — болото, мости через Дніпро — хто цілий, хто в дірках. Я вибрався назовні, тримаючи той шматок арматури — більше нічого не лишилось. Місяцями блукав Лівим берегом, учився виживати. Розбивав двері цеглою, шукав консерви в квартирах, збирав дощову воду в пляшки, ховався від пилу в підвалах. Бачив, як люди б’ють одне одного за банку тушонки, як кидають своїх за ковток. Одного разу на мене налетіли пацани — худі, злі, з ножами й битами. Я махав своїм залізом, попав одному в шию — він захрипів і впав. Інші втекли. Тоді я зрозумів: або ти, або тебе. У мені оселився холод — не злість, а щось тверде, як камінь.

Минуло десь два роки, поки стало тихіше — не тому, що краще, а тому, що половина повмирала. Ті, хто лишився, почали збиватись у зграї. У центрі, на уламках Хрещатика, з’явилась Цитадель — купа бетону й заліза, де Кольт, здоровило зі шрамом через пів обличчя, тримав своїх. Потім із бродячих армійців виросли Паладини — Арсен, колишній офіцер, зібрав їх і навчив порядку. Вони патрулювали руїни, роздавали воду, тримали слабших. Я бачив їх здалеку, але тримався сам — довіра була привілеєм, якого я не мав. Але одного дня, коли я нишпорив біля розбитого магазину, він мене помітив. Худий, виснажений, але з вогнем у очах — так він сказав. 'Ходімо з нами, якщо хочеш вижити.' Я повагався, але пішов. Він приютив мене, став мені замість батька — навчив тримати зброю, читати сліди, вистояти в бою. Усе, що я тепер знаю, — від нього. З Арсеном я перестав бути самотнім блукачем, хоч і не поспішав називати це домом.

Пустота мінялась. Уже через пів року пішли чутки про мутантів — тіні з червоними очима, виття за містом. Я сам бачив сліди кігтів у метро, чув крики. Радіація міняла собак, людей — усе, що не згоріло. За рік з’явились Випродки — нарости, мутні очі, страх узяв гору. Цитадель вигнала їх на Лівий берег, і там вони стали Рейдерами — дикою, міцною зграєю. Очолив їх чоловік із пазуристою рукою, і вони почали нападати на Сталкерів, відбираючи все. Лівий берег, мій старий дім, став їхнім — куди нормальні не сунуться.

А потім, через пару років, заговорили про Химер — сталкери розповідали про тих, хто не просто мутував, а став сильнішим. Один підпалював уламки дотиком, інший ламав стіни кулаком. Я слухав ці байки, кривив губу, але вони ширились. У Культі Матері — зграї релігійних фанатиків, що вважали ядерну війну карою Господньою, — шепотіли про "обраних". Мовляв, це ті, кого Бог позначив, щоб вести інших через пекло. У Паладинів же це називали казками.

Пустота ставала не просто руїнами, а чимось більшим, де людське тануло. Я вчився виживати в ній, але знав — довіра лишається привілеєм, якого я не можу собі дозволити. Минуле — це тінь, що дихає в спину, але я не озираюсь. Вижити — ось що тримає.

[Кінець запису]

— Ей, Максиме, ти в порядку? Ходімо, треба глянути інші квартири, — голос Артема різко пробив тишу, хрипкий і напружений, витягнувши мене з думок.