Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

— Це не та піщана буря, про яку я думав, так? — його голос був твердим, але пронизаним підозрою, ніби він шукав правду в її реакції.

Аліна прищурилась, її губи здригнулись у півусмішці — не легкій, а виваженій, ніби вона зважувала, що сказати.

— Піщані бурі не бувають однаковими, — відповіла вона, уникаючи прямої відповіді. — У кожного своя, Максиме. І вона завжди знаходить, що тобі показати.

Він завмер, обмірковуючи її слова. Погляд ковзнув до піску, що осідав навколо, — видіння, голоси, двійник були занадто реальними для простої стихії. Щось у цьому випробуванні копало глибше, ніж він чекав.

— Значить, це перевірка, — похмуро сказав він, обводячи пустелю очима. — Але для чого?

Аліна ступила ближче, її голова ледь нахилилась, а погляд став серйозним, ніби вона бачила в ньому більше, ніж він сам.

— Для нас тебе, — тихо промовила вона. — Буря показує не те, що зовні, а те, що всередині. Вона перевіряє, хто ти і ким можеш стати.

Максим усміхнувся — криво, без веселощів.

— І якщо я пройшов, то стану одним із вас? — в його тоні прослизнула іронія, але очі залишались пильними.

Аліна відповіла легкою усмішкою, загадковою, ніби знала щось, чого він ще не осягнув.

— Рейдери йдуть за тими, хто переміг свої страхи, — сказала вона. — Без цього ти не наш.

Він глянув на неї, шукаючи підступу, але відчув правду в її словах. Буря не просто кидала йому виклик — вона змусила його глянути в очі собі, зі всіма шрамами й слабкостями. І він вистояв.

— Тепер ти знаєш, що таке буря, — додала Аліна, її голос став тихішим. — Не кожен повертається таким, яким був. Ти або змінюєшся, або зникаєш у піску.

Максим кивнув, не відводячи погляду. Він змінився — відчував це в кістках, хоч і не міг назвати, що саме стало інакшим.

— Ну що, Сталкере? — Аліна схилила голову, її очі блиснули. — Ти один із нас. Рейдери йдуть за тими, хто вистояв.

Він на мить завмер, вбираючи її слова. Буря всередині ще гуділа, але він вчився її тримати.

— Що ж, Аліно, — відповів він, голос твердий, але спокійний. — Виходить, ми йдемо разом.

Він відвернувся від залишків бурі, придушивши тремтіння, що пробігло тілом. Щось від неї осіло в ньому — неясне, тихе, але живе. Максим глибоко вдихнув, зосереджуючись, і глянув на Аліну.

— Нам треба до Цитаделі, — сказав він, його тон став жорстким, але з тінню неспокою. — Якомога швидше. Там буде зібрання, і ти маєш бути присутньою.

Аліна кивнула, її погляд був проникливим, але без зайвих питань. Її рука на мить стиснула його плече — короткий, твердий жест, ніби вона впевнялась, що він тут, а не в полоні своїх думок.

— Тоді пішли, — відповіла вона, її голос був м’яким, але з ноткою сталі.

Вони рушили вперед, уздовж пустельних просторів. Буря залишилась позаду, її відлуння гасло в повітрі, пісок осідав, залишаючи тривожний спокій. Їхні кроки були повільними, але впевненими, мовчання висіло між ними, важке й густе.

Та всередині Максима голос не змовкав. Тихий, настирливий, він шепотів: "Ти станеш їхньою загибеллю." Він намагався заглушити його, зосередитись на дорозі до Цитаделі, на майбутніх переговорах, але слова впивались у розум, як шипи.

Він кинув останній погляд назад, туди, де буря розчинялась за горизонтом. І на мить побачив його — двійника з палаючими чорними очима, волоссям, що гойдалось, ніби вогонь. Їхні погляди зустрілись через відстань, і холод стиснув хребет.

— Ти станеш їхньою загибеллю, — пролунало знову, тихо, майже ніжно.

Максим відвернувся, стиснув кулаки й пішов далі. Голос залишився — неясний, але постійний, як тінь, що йшла за ним.

Максим стояв нерухомо, його погляд був прикутий до двійника. Чорні очі палахкотіли, волосся гойдалось, ніби вогонь, а темний силует наче вростав у пустку, кидаючи виклик. Між ними пролягала відстань, але напруга в’язала повітря, ніби мотузка, готова тріснути. Максим не відвів очей — його дихання вирівнялось, погляд став холодним, твердим, як сталь.

Він не здригнувся. Страх давав цьому створінню силу, але цього разу Максим не боявся. Двійник — віддзеркалення його сумнівів, його болю — не отримає влади. Порожнеча між ними гуділа невидимою боротьбою, не тілесною, а глибшою — волею, духом. Максим відчував, як темрява намагається влізти в його розум, але він тримав її на відстані, міцний, як скеля перед штормом.

Їхні погляди зчепились, ніби дзеркала, що відбивають одне одного в нескінченному протистоянні. Тиск наростав, важкий, майже фізичний, але Максим не відступав. Кожен відкинутий страх, кожна заглушена думка були його зброєю. Він стояв, непохитний, і дивився в очі своєму відображенню.

Двійник ступив уперед, ніби випробовуючи його межі. Максим не зрушив з місця, його обличчя залишилось незворушним. Образ почав тремтіти — риси спотворювались, ніби контроль вислизав із його рук.

— Ти станеш їхньою загибеллю… — голос пролунав у голові, слабший, ніж раніше, ніби втрачав силу.

Максим стиснув кулаки, його воля зібралась у єдине ціле — не піддатись, не пустити цю темряву всередину. Він дивився прямо в очі двійника, що танув, і в його погляді змішались рішучість і спокій. Темний силует розпливався, його контури розмивались у піску, але Максим знав: це не кінець.

Рука Аліни лягла на його плече, м’яко, але твердо, вириваючи з цього двобою.

— Все в порядку? — її голос був тихим, очі пильно вивчали його.

Максим ще мить дивився туди, де щойно стояв двійник. Порожнеча й тиша здавалися оманливими, але він відчув полегшення — буря відступила. Він видихнув, повільно розтиснувши кулаки.

— Так… тепер в порядку, — відповів він, його голос набув нової твердості.

Він повернувся до Аліни, зустрівши її замислений погляд. Вона не стала розпитувати, лише кивнула, ніби зрозуміла більше, ніж він сказав. Максим рушив уперед, кроки були впевненими, хоч усередині кожен давався з напругою. Але тепер він знав: він витримає.