Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

Тож, ми бачимо, що сучасні Геродоту скіфські племена кінця VI–V ст. до н. е. вирізнялись надзвичайно високим рівнем войовничості. Для цього часу не відомі гігантські «царські» кургани, натомість, спостерігається високий відсоток поховань важкоозброєних воїнів. Окремо виділяються воїнські кургани, де зафіксовано повний набір озброєння, проте без ознак заможності, таких як золоті прикраси одягу, коштовний столовий посуд чи оздоблені золотом церемоніальні мечі. Також примітно, що навіть у похованнях важкоозброєних воїнів часто фіксуються наконечники стріл. Це вказує на те, що практично кожен воїн, не залежно від кількості і якості обладунку був перш за все лучником.

Окремо варто зупинитися на войовничих звичаях скіфів, що їх описав Геродот близько середин V ст. до н. е. Найперше — на питанні олтарів Ареса. Геродот писав, що у кожному номі (області) встановлено піраміди з хмизу із стародавнім мечем на верхівці, який є символом бога війни Арея[69]. Цьому мечу щороку присвячують криваві жертви: овець та коней, а також одного зі ста бранців. Обряд полягав у тому, що у підніжжя олтаря жертву зарізали, збирали кров у посудину і поливали нею меч. Потім у жертв відрубували правицю і кидали геть. По тому тіла лишались лежати біля олтаря.

Сьогодні, на жаль, археологам не вдалось виявити жодного подібного жертовника Ареса. Але сліди подібних обрядів були зафіксовані на поховальних пам’ятках. Класичний приклад — курган 7 в урочищі Носаки, що над Великим Лугом. Простежено, що порожній, без поховальних споруд насип висотою 2,7 м частково перекривав два менші кургани бронзової доби. На верхівці насипу було знайдено зафіксований вертикально скіфський меч. Оскільки весь могильник в урочищі Носаки датується ІV ст. до н. е., а форма меча характерна для зразків V ст. до н. е., можна казати, що для сучасників він вже був давнім, прадідівським мечем, як і в оповіді Геродота.

Наступний пасаж варто процитувати повністю: «Щодо їхніх звичаїв на війні, то встановлено таке: першого ворога, якого вб’є скіф, він п’є його кров, а скількох інших він ще вб’є в битві, то приносить до царя їхні відтяті голови. За кожну голову йому дозволяється одержати щось із трофеїв, а якщо не принесе голови, це йому не дозволяється. Ось як скіф здирає шкіру з голови ворога: він надрізує шкіру навколо голови там, де вуха, бере голову, трусить її, щоб відокремити від черепа, потім бере бичаче ребро і розгладжує шкіру. Після цього він використовує її як рушник і для вуздечки свого коня, на якому він їздить, вішає її і пишається нею. Бо той, у кого більше таких рушників, уважається за найвідважнішого воїна. Багато хто з них із шкіри ворогів шиють собі плащі і носять їх як шкіряний одяг. Багато із них із шкіри мертвих ворогів, здертої з правиці з нігтями, роблять собі чохли для сагайдаків. Адже людська шкіра досить щільна і блискуча і мабуть від усіх інших вирізняється своїм блиском і білим кольором. Багато хто здирає шкіру з усієї людини, натягає її на дерев’яну раму і возить її з собою, гарцюючи на коні.

Отже, такі з них встановлено звичаї. Із головами не всіх ворогів, але з найненависніших, вони роблять таке. Кожен із них, відпилявши все, що нижче від бровєй, очищує череп. І якщо цей скіф бідняк, він лише обтягує ззовні череп сирицевою бичачою шкірою і використовує його як чащу, а якщо він багатій, то він також ззовні обтягує шкірою, а зсередини позолочує його і використовує як чашу для вина. Роблять вони так і з черепами своїх родичів, коли вони посваряться між собою і хтось із них на суді в царя візьме гору над іншим. Коли приходять гості, яких шанують господарі, то їм підносять ці черепи і кажуть, що хоча ті були їхніми родичами, але їм довелося з ними воювати і господар вийшов із війни переможцем. Така перемога вважається в них за подвиг.

Один раз на рік кожен правитель області, змішавши вино з водою в кратері, дає пити тим скіфам, які повбивали ворогів, а ті, хто цього не зробили, не п’ють цього вина, але, присоромлені, сидять осторонь: бо для скіфів це найбільша ганьба. А ті, які повбивали дуже багато ворогів, тримають аж два келехи і з обох п’ють».

Археологічний матеріал засвідчує частину цих слів. Зокрема, з кінця VІ ст. до н. е. у похованнях знатних воїнів фіксуються різноманітний столовий посуд, призначений для споживання алкогольних напоїв. Спочатку це були дерев’яні чаші, оздоблені золотим плакуванням[70], згодом поширюються імпортні античні зразки, у тому числі й виготовлені з коштовних металів. Дослідники відмічають, що для могил найбільш заможних персон характерні цілі сервізи, призначені для колективного бенкету.

Такий розлогий екскурс у звичаї варварів був цікавий і грекам — сучасникам Геродота, важливий він і науковцям для розуміння соціально-політичного устрою Скіфії. Наведені спостереження засвідчують те, що владні функції були зосереджені в руках військової аристократії. Соціальне положення та заможність чоловіка, безпосередньо залежало від його воєнних здобутків. Велике значення у скіфів, як і у будь-якого варварського племені, надавалось сумісним воїнським бенкетам, які були і зборами повноправних общинників, і оглядом війська. Розподіл трофеїв надавав вождю легітимного статусу в очах своїх підлеглих.

Цікавий також сюжет про укладання клятви скіфами. За словами Геродота, він полягає в такому. «Коли скіфи складають угоди з клятвами, то роблять це в такий спосіб: наливають у великий глиняний глек вина і змішують його з кров’ю… Потім занурюють у глек меч, стрілу, сокиру і дротик і, зробивши це, кажуть багато молитов і нарешті п’ють із глека і ті, що складають угоду, і найзнатніші з тих, що їх супроводжують».

Ці спостереження засвідчують, що за часів Геродота у Північному Причорномор’ї утворилось військово-політичне утворення під проводом кочовиків. Варварські звичаї, опора на войовничу родоплемінну аристократію, зовнішня експлуатація осілих племен, ці та інші риси вказують на існування (прото)державного утворення. У радянській літературі подібні варварські утворення відносили до рівня так званої «військової демократії». У сучасній археології більше вживаний термін «вождівство» від англійського «chiefdom».

Військова справа періоду «Золотої Осені» Скіфії

У 438–437 р. до н. е. у Боспорському царстві, що було розташоване на Керченському та Таманському півостровах, приходить до влади династія Спартокидів. Після цього, з останньої чверті V ст. до н. е., відбувається стабілізація відносин між «варварами» та греками. Сільська округа античних полісів розширяється, що свідчить про відсутність загрози зі Степу. Характерно, що саме в цей час концентрація коштовних речей у скіфських пам’ятках зростає до безпрецедентного рівню. Напевно, що греки забезпечували собі спокійне життя, відкупаючись від варварів коштовними дарами, зокрема й церемоніальною зброєю. З іншого боку, припускається, що між царями Боспору і скіфами було встановлено торговельно-військовий союз.

З кінця V ст. до н. е. на Нижньому Дніпрі починають зводитись елітні аристократичні кургани. Доба велетенських, до 20 м поховальних споруд, є часом коли Скіфія остаточно сформувалась як сталий військово-політичний організм. Першим царським курганом вважається курган Солоха, звідки походить чудовий зразок греко-скіфської торевтики. На гребені з ювелірною майстерністю зображено три постаті — двох піших воїнів, озброєних кинджалами і одного кінного воїна зі списом.