Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

class="book">У липні 1922-го між Загороднім і Гупалом виникло непорозуміння — ніби на підтвердження приказки, що і святі сваряться. Отамани не могли дійти згоди у питанні тактики. «Я, — говорив Гупало, — стояв за конспіративне перебування і був проти проведення терористичних актів… аби масовим терором не привертати уваги червоних частин і не підводити під терор із боку «соввласті» селян». Денис хотів обмежитися «невеличкими операціями для добування засобів для існування». Загородній дотримувався протилежного погляду: продовжувати нещадну боротьбу проти червоних і зривати збір «продподатку».[618]

Хоча до згоди так і не дійшли, але акції продовжували здійснювати спільно. Між станціями Трепівкою і Хирівкою отамани зупинили потяг, із боєм здобули коней під Знам’янкою та ще чотирьох під Пантаївкою. Тоді, знову на перегоні Хирівка — Трепівка, зупинили товарняк. Вилучили п’ять підвід сухої риби. Оскільки наступав світанок, повстанці почали відходити до лісу. Несподівано побачили пасажирський потяг. Спинили і його. Загородній перевірив документи. Виявивши трьох чекістів, без вагань відправили їх «до небесної канцелярії».

Рибу привезли в Нерубаївський ліс, заховали її і поїхали пасти коней. Коли повернулися, риби не виявилося: її забрала міліція с. Михайлівка, що стежила за партизанами. «Це нас розсердило, і ми вирішили покарати їх… З цією метою ми сіли на коней і поїхали в Михайлівку».[619] Розігнавши міліціонерів, забрали рибу та ще й «прикупили» борошна, крупи, масла. Все це повезли до Чорного лісу…

Влітку 1922 року ЧК провело широкомасштабну таємну операцію, спрямовану на знищення української партизанки. Чекісти планували об’єднати та очолити повстанство лісостепової України, взяти на облік усі загони, отаманів, а згодом, як казали чекісти, «проізвєсті учьот» кожного повстанця. Чекісти планували (нібито для наведення дисципліни) знищувати всіх, хто не захоче їм підлягати. Головну роль у цій операції мав відіграти Петро Трохименко. Цей виродок представлявся командиром Чорноморської повстанської групи Гамалієм. Допомагав йому ще один зрадник — т. зв. начальник штабу сотник Завірюха (Степний, Терещенко, Васильєв).

Трохименко і Завірюха — колишні петлюрівці. Казали, що Трохименко за часів Петлюри був комендантом Єлисаветграда. Знаючи його ще як учасника Визвольної боротьби, партизани сприйняли цього чорта за свого. Хто ж міг допустити, що з квітня 1921 року Петро Трохименко став «сєкрєтним сотрудніком»?!

А Завірюха, в минулому підпоручник царської армії, був свого часу помічником подільського отамана Лиха-Дорошенка (начальником оперативної частини штабу 144-ї Надбужанської повстанської дивізії отамана Хмари-Годзиківського). Справжнє ім’я перевертня — Юхим Степанович Терещенко. Родом він з подільського села Рубань (тепер Немирівського району Вінницької області).[620] Ймовірно, саме він був організатором убивства подільського отамана Іполита Хмари-Годзиківського на початку травня 1921 року…

У «Спеціальному зведенні № 1» чекістської справи «Заповіт» йдеться про першу зустріч між сексотом Завірюхою-Терещенком (Степним) і Денисом Гупалом. Сталася вона 6 серпня 1922 року. «В 7 час. вечера вышли на просеку и увидели едущих к ним навстречу троих всадников… — писав Терещенко. — Лютый со Степным пошли к ним навстречу. Всадники подъехали ближе и, держа винтовки наизготове, спросили, кто они, и предложили положить оружие. На окрик Степной назвал себя и Лютого, после чего всадники подъехали вплотную, слезли с лошадей, поздоровались.

Степной предложил им немедленно вести себя к отряду, так как он хочет видеться с их атаманом. Тогда один из них, лет 35-ти (насправді йому було 24 роки. — Ред.), видный мужчина с полуаршинным оселедцем, ответил Степному: «Сядемо і поговоримо тут, а до загону не поїдемо, оскільки я вас не знаю і вам не вірю. Я — отаман Гупало-Гарасько… Взагалі не спішіть, оскільки, можливо, я вас з лісу не випущу…»

Беседовали долго и в конце концов договорились до того, что он изъявил желание подчиниться штабу группы. И только благодаря тому, что вспомнил атамана Лютого, у которого был козаком (у Степовій дивізії. — Ред.)».[621]

Ялисей Лютий (справжнє прізвище Черевик) — у 1920 році отаман Першого кінного полку Степової дивізії, досвідчений катеринославський підпільник, побратим Костя Блакитного та отамана Іванова — на цей раз прикро помилився, довірившись сексоту Завірюсі. І сам того не відаючи, допоміг чекістам проникнути в українське підпілля Чорного лісу і Холодного Яру. Москалі використали його для прикриття своїх підступних планів. І не прорахувалися. Денис повірив Завірюсі тільки тому, що той прийшов із Лютим — колишнім командиром кінного полку Степової дивізії.

Гупало сказав Завірюсі, що перебуває в лісі з 20 козаками конспіративно. «По его словам, уже 2 года как он не имеет никакой связи с закордоном… Козаки его вооружены великолепно, одеты с иголочки, на хороших конях… Гупало-Гарасько… простой козак, блондин, среднего роста, сын крестьянина, политически грамотен, энергичный, жестокий, одет в защитное, на голове длинный, до плеч, оселедец, лошадь отобрана у начальника Знаменского гарнизона».[622]

Гортаючи сторінки справи холодноярських отаманів, я наштовхнувся на «накази» провокаторів Гамалія і Завірюхи. Написані вони надзвичайно добре: емоційно, патріотично, «з болем у серці». Ці накази, безперечно, піднімали дух козацтва.

Трагічний парадокс: чекісти підбадьорюють повстанців на подальшу боротьбу за Самостійну Україну. Неймовірно, але найсвятіші слова про обов’язок перед Батьківщиною були використані проти неї ж та її оборонців.

Ось так званий наказ № 5 «Військам Чорноморської Повстанської Групи»: «П’ять років тягнеться велетенська боротьба за Волю, незалежність Краю, — писали провокатори. — Сотні, тисячі лягло від Дону аж (до) Карпат кращих синів України. Все, що було чесного, в кого тече в жилах кров могутніх лицарів-дідів, повстало до боротьби. Вони залишили сім’ї, вони відмовились від персонального життя, вони йшли не для наживи, а боротися за волю… Страшний і тяжкий тягар взяли на себе ті, що вийшли до активної боротьби. Страшенна відповідальність перед Краєм за попалені села і знищені сім’ї. Через це кожний Отаман, кожний старшина, кожний козак повинен провірити кожний