Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І 29 серпня цей сигнал пролунав.
Повстання було «поголовним».[609] Москалі в паніці тікали. Повстанці захопили стратегічно важливу залізничну станцію Знам’янку. Весь вересень минув у безперервних боях із регулярними частинами Красної армії.
У той час Денис воював у складі Першого кінного полку Спепової дивізії Костя Блакитного під безпосереднім командуванням Ялисея Лютого-Черевика. Взяв участь у бійці проти червоних біля села Красносілки. Керував тоді боєм Пилип Хмара. Відділ Гупала бився і під Фундукліївкою проти бронепотяга та червоної піхоти, а також проти курсантів біля Цвітної. На початку жовтня — знову збройна сутичка під Цвітною, під час якої здобуто трофеї — віз патронів та двоє коней.[610]
У жовтні 1920 року, коли Степова дивізія вирушила на південь рятувати свої села, які палили будьонівці, Гупало перейшов до загону отамана Кібця (Миколи Бондаренка із Цибулевого) і став учасником чи не всіх його відчайдушних нальотів та майстерних засідок, зокрема роззброєння червоного ескадрону в селі Знам’янка. Слід згадати й листопадовий бій під Цибулевим. Кібець відзначив одчайдушного козака, підвищивши його до хорунжого.
У цьому загоні півсотенний Денис Гупало воював до кінця грудня 1920 року. Після загибелі Кібця його хлопці пішли до інших отаманів. Денис перебував у відділі сотника Дмитращенка, помічника Хмари. Загальне керівництво здійснював колишній штабс-капітан царської армії Максим Терещенко.
Разом з холодноярцями Денис здійснив виснажливий рейд на захід, але совєтсько-польський кордон так і не перейшли. Повернули коней назад. Щоб вийти з-під удару червоних частин, розділилися на дрібніші загони.
Далі Денис боровся за свободу Батьківщини під командуванням отаманів Хвилі і Терещенка.
У січні 1921 року з Польщі до Чорного лісу, де зимував Гупало, прибув Микола Іванович Бондарук. Він привіз обнадійливу вістку: «За кордоном Армія УНР у 300000 бійців готова до повернення в Україну». Емісар стверджував, що уряд УНР підтримують чужоземні держави і незабаром в Україні встановиться влада УНР.[611] Та все це були оптимістичні брехні.
У березні 1921 року Гупало разом із козаками Загороднього приєднався до отамана Хвилі (Загородній лікувався після чергового поранення). В той час, стверджував Гупало, населення, незважаючи на червоний терор, «у більшості підтримувало партизанку, вірячи у зміну совєтської влади на Українську Народну Республіку».[612]
Та ось до лісових хащ докотилася вістка про «амністію». Микола Бондарук був «сильно проти амністії»,[613] закликав партизанів не вірити в неї, резонно запитував у тих, хто захитався: де поділися ті отамани, які вже здалися?!.
Перебазувалися до Холодного Яру. Разом із Пилипом Хмарою підпорядкувалися Бондаруку. У травні здійснили рейд під Черкаси. В Черкаському борі, витримавши кількагодинний бій із червоними частинами, змушені були розсіятися. На чолі півтора десятка козаків Денис Гупало пробився в Чорний ліс, де зустрівся із сотником Стодолею, який перед тим перебував у загоні Максима Терещенка. На пропозицію Стодолі об’єднали сили. Відділ збільшився до 30 козаків, серед них були і брати Дениса Іван та Степан. Базувалися в Чуті та Нерубай-лісі до червня 1921 року…
У серпні отаман Гупало здійснив наліт на самоохорону с. Коханівка. У вересні 1921 року витримав бій з червоними під Веселим Кутом та обеззброїв комнезамівців села Макариха, а в жовтні неподалік Знам’янки вступив у бій із загоном «по борьбе с бандитизмом».
Зиму 1921–1922 років перебув у лісі з братами. «В березні 1922 р. почали сходитися козаки, і на травень 1922 р. загін складався з 5 кінних та 12 багнетів».[614]
Вдалося з’ясувати прізвища таких партизанів отамана Гупала: крім його рідних братів Івана та Степана, у загоні були Кирило Грищенко з Єлисаветградівки, Мартин Дорошко з Миколаївки, Федір Момса з Єлисаветградівки, Юхим Щербин із Шамівки, Іван Гречаний з Миколаївки, Овдій Трихманенко з Цибулевого, Василь Шерепа з Орлової Балки, Федір Шерепа з Орлової Балки.
У партизанів було лише семеро коней, двоє з них ще нещодавно належали «отряду по борьбе с бандитизмом», а кінь Гупала — комісарові Знам’янки. Двох роботяг взяли у селян, одного потім повернули. Хотіли віддати і другого, але селянин із Шамівки відмовився забрати назад свого коника — боявся, що запідозрять у зв’язках з лісовиками.
Читаючи газети, Денис переконався, що Армія УНР існує і що готується фронт проти більшовицької Росії. «Я вирішив очікувати, — говорив він, — сидячи конспіративно, обмеживши діяльність лише здобуттям всього, що необхідно для існування загону».[615]
А мрією було виїхати з лісу і більше не переховуватися. Денис сподівався на переміну в політичній ситуації. Цю надію підтримували совєтські газети, в яких писалось про Генуезьку конференцію. Російські журналісти бідкалися, що «з нас (з Росії. — Ред.) на цій конференції зідрали сорочку, а на Гаазькій — здеруть шкуру».
Повідомлення преси про ізоляцію Росії давали надію. Але нещадний терор проти хліборобів таки зробив свою справу: попри негативне ставлення селянства до совєтської влади, і до лісовиків ставлення змінювалось на вороже — навіть «у районах минулих партизанських операцій».[616]
У травні 1922 року Денис Гупало визнав загальне командування отамана Ларіона Загороднього. Активність повстанців різко зросла. Тоді більшовики пішли на безпрецедентний — навіть для їхнього нелюдського режиму — крок: оголосили лісовий район між станціями Хирівкою та Змам’янкою, де діяли отамани, поза законом. Більшовицький документ зазначав: «Всех, кого застанут здесь, расстреливают на месте».[617]
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль», після закриття браузера.