Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

Не хочеться й вірити, що святі слова про необхідність збройної боротьби за національні права написані з метою знищити українських підпільників! Яка зла насмішка долі!

Спершу Гамалія обіцяв лісовикам, які чекали координуючої руки, провести всеукраїнський з’їзд отаманів, який буцімто і вирішить питання про загальне повстання. Але не все клеїлось у чекістів, тому вони вирішили провести «груповий з’їзд».

У наказі № 10 вказано дату і місце проведення цього, організованого чекістами, зібрання: 29 вересня 1922 року, Звенигородка. Сюди мали прибути командири дивізій, полків і керівники підпільних організацій.[624] Вороги планували одним ударом обезголовити повстанців Холодного Яру, Єлисаветградщини та півдня України.

І ось настав той нещасливий день. Отамани Гупало, Загородній, Голик-Залізняк та їхні ад’ютанти вирушили в дорогу, наприкінці якої їх чекала пастка. Денис відчував небезпеку, закликав Ларіона Загороднього не їхати на той «з’їзд», але фатальна помилка Загороднього затягнула у пастку і його самого, і його побратимів: Голика-Залізняка, Дениса Гупала, Тимофія Компанійця, Василя Ткаченка і Олексія Добровольського.

У Звенигородці під час арешту у Дениса було вилучено револьвер-наган № 44956, австрійський карабін, кавалерійську шашку, гранату «лимонку», гаманець із документами, 100 мільйонів совєтських карбованців, 15 карбованців золотом, срібний годинник із простим ланцюжком.

Зі Звенигородки арештованих отаманів відправили до Києва — до Лук’янівської в’язниці. Коли на допитах Дениса запитали, чому не піддався на амністію «соввласті», відповів: «Вважав її (соввласть. — Ред.) чужою і ворожою».[625]

У січні слідство було закінчене. Ось уривок із висновку у справі 446/7971 від 16 січня 1923 року на громадян Ларіона Загороднього, Мефодія Голика-Залізняка, Дениса Гупала, обвинувачених «в бандитизме, организации и участии в вооруженном восстании против Советской власти»: «Перед судом Революционного трибунала стоят три наиболее видных рыцаря бандитизма… Атаманы Загородний, Зализняк и Гупало и их отряды, как наиболее живучие, долгое время уходили из под удара красных частей. (Они) свили себе гнезда в упомянутых выше лесах и до последнего времени продолжали свой дикий разгул. 4 года эти рыцари лесов не давали возможности спокойно проводить советское строительство на довольно значительной части территории Украины…»[626]

2 лютого 1923 року Надзвичайна сесія Київського губернського трибуналу ухвалила смертний вирок Денису Гупалу та його побратимам: отаманам Ларіону Загородньому, Мефодію Голику-Залізняку, полковнику Костянтину Здобудь-Волі, козакам Олексію Добровольському, Юрію Дроботковському, Тимофію Компанійцю, Іванові Ляшенку, Василеві Ткаченку та члену Холодноярського повстанського комітету Григорію Яковенку.

Коли «судді» запитали у Дениса, чи має яке клопотання, він попросив не переслідувати рідню. Його запевнили, що родину не чіпатимуть, та слова, звісно, не дотримали. Сім’ю з малолітніми дітьми з хати вигнали-таки…

У родині Гупалів ім’я Дениса завжди вимовляли пошепки. Ніхто не знав про його долю. Не знали, що загинув під час повстання у Лук’янівській в’язниці 9 лютого 1923 року. Думали, що емігрував.[627]

Більшовицька влада не тільки знищила Дениса Гупала, а й зруйнувала всю його родину. У батька Мусія «власть» тричі відбирала оброблену родючу землю. «Давала натомість пустирі, які він знову перетворював на придатні для вирощування сільськогосподарських культур ґрунти. Тільки завдяки виснажливій праці достаток повертався до родини. Потім Мусія двічі «розкуркулили». Спершу він сам відвів корови і воли, а другий раз уже не було що… Тоді «доблесні» комсомольці вигнали багатодітну сім’ю з хати, малолітніх дітей посадили на воза, а так як не було взуття, то обмотали ноги ряднами».[628] Коли Гупали повернулися, щоб щось взяти із погреба, то «нова власть поставила замок на погріб, а їх вигнала з двору».[629]

Івана Гупала «заарештували у Знам’янці, але він зумів вирватися з рук чекістів. Згодом виїхав з рідних місць і влаштувався механізатором в одному з радгоспів Харківщини». Загинув під час Другої світової війни у боях проти німців за Харків.[630]

Степан Гупало був дуже здібним підлітком. Закінчив гімназію із золотою медаллю. Вчителі пророкували йому велике майбутнє. Але інакше вирішила совєтська влада: хлопця вбили за те, що був у лісі разом з братами. Злочин скоїв лісник, якого, звісно, не судили, а навпаки — нагородили одягом і пайкою хліба.[631]

Володимир Гупало виїхав до Астрахані. Працював на консервному заводі, згодом очолив його. Під час Другої світової на фронті отримав кілька поранень. Після війни повернувся в Астрахань, відшукав у дитячому будинку дочку (дружина загинула) та знову пішов на завод.

Олексій Гупало завербувався на Далекий Схід. Був капітаном риболовецького судна, а під час війни — командиром військового корабля, який японці потопили 1945 року.

«Але найбільше поневірянь дісталось тим, хто залишився на Вкраїні милій, — писала племінниця отамана Тамара. — Гупало Секлета (моя мама) 45 років пропрацювала в колгоспі, виконуючи як «куркулька» і сестра «бандита» найтрудніші роботи: орала, скирдувала за палички-трудодні, на які нічого не платили, та й трудодні бригадир Тюпа Єгор приписував своїй жінці та сестрам, так що робила за п’ятьох».