Читати книгу - "Місто біля моря"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я, Ліно, вважав і зараз так вважаю: краще сказати в очі людині всю правду, все, що про неї думаєш, аніж сюсюкати з нею, потурати її примхам.
— Це вірно. Скажіть краще, ви справді упевнені в тому, що я безнадійна?
Хитро підвела вона мене до цього питання. Сказала з усмішечкою, наче між іншим, а тепер дивилась на мене своїми уважними і глибокими очима.
— Ніхто цього не думає, але мені здається…
— Та нічого м’ятися! Скажіть відверто, що вам здається! — підбила мене Анжеліка.
Я й відрубав:
— А вам не жаль буде залишити затишок батьківського дому, ваші килими і фей? Мені здається, що ви дуже звикли до них!
Вона сказала упевнено:
— Повірте, коли я побачу проблиск попереду, знайду вихід, то розстанусь з усім цим безповоротно.
— Ви це твердо вирішили? — спитав я напористо і серйозно.
— Твердо! Ах, як мені все це набридло, коли б ви знали! Порозумнішала, з шибайголови панночкою стала, а мати все ще отця Пимона ні-ні та й запросить додому, щоб закона божого учив мене. Який тут може бути закон божий, коли мільйони людей давно за новим законом живуть!
Важко мені було приховати свою радість, і я сказав з полегшенням:
— Отже, в божественне ви не вірите?
Вона голосно засміялась і весело поляскала мене по руці:
— Смішний, Василю, ви іноді буваєте. І наївний. Та невже ви мене вважаєте такою безнадійною дурепою? Ну звичайно, не вірю!
— А чого ж у вас над диваном лампадка горить?
Усе ще посміхаючись, вона відповіла просто:
— Поки я живу у батьківському домі, я не можу щодня зчиняти скандали.
— А ви плюньте на них! Киньте до всіх чортів оці лампадки, кумась, фей різних і поступайте вчитися. І краще — в іншому місті. Ось послухайте, що я вам розповім. Була в нас у фабзавучі одна дівчина, Галя Кушнір. Училася з нами два роки, ні в чому не відставала, хоча часом і важкенько було затискати болванки на токарному верстаті. Закінчили ми фабзавуч, одержали путівки, і вона разом з нами одержала. Адже в неї теж, як і у всіх, е батько й мати і ніхто не став би дорікати їй, коли б вона при них залишилась. Але Галя вирішила правильно. «Чим я гірша за хлопців?» — сказала вона. Наша Галя горда і смілива дівчина! Вона теж поїхала, в Одесу. Я оце листа від неї одержав. Улаштувалась. Рада. Сама собі хліб заробляє і ні від кого не залежить…
Ліка глянула на мене запитливо:
— Покинути, ви думаєте? А чи не страшно?..
— Чого ж страшитися? Адже були в нас у фабзавучі хлопці — круглі сироти: батьків їх петлюрівці повбивали. І ви що думаєте — загинули хлопці? Вивчились! Майстрами стали! Звичайно, жити на вісімнадцять карбованців стипендії важко було, нема що казати. На чечевиці та на мамализі тижнями сиділи. Витримали все і в люди вийшли. А хіба ви не зможете жити самостійно без тата з мамою? Я вам щиро раджу: кидайте всю цю музику, йдіть учитися.
Вона сиділа мовчки, постукуючи каблучками об стінку парапету. Дивилась вона на маяк, який погладжував море навколо себе сріблястим променем світла. Задумливе її обличчя здавалось особливо милим в оці вирішальні хвилини.
— Так, Василю, вирішено! — сказала вона, рвучко повертаючись до мене. — Пом’яніть моє слово. Але от музику якраз я кидати і не збираюсь. Я хочу вчитися в консерваторії. Поїду в Ленінград, у мене там у Свєчному провулкові тітка живе. Приїздила одного разу — кликала до себе. Ото я й поїду до неї.
— Чудово, — сказав я, зворушений цими словами. — Та ви, виявляється, хороша!
— Можливо, не знаю… — відповіла вона просто.
Я допоміг їй зіскочити з парапету, і ми швидко пішли до клубу, звідки ледве чутно сюди, на море, долинала музика.
— Признайтесь, — сказала Ліка, попадаючи в такт моїм крокам, — на батька дуже ви образились за його іронічний тон?
— Я більше образився на нього за інше.
— Хіба ви з ним ще зустрічались?
— Навіть не раз. Ми з ним зчепились одного разу. І він мій винахід забракувати хотів…
— Тато? — спитала Ліка так, наче її батько був святий.
— Атож! Я придумав одну штуку. Ну, щодо загального підігрівання формувальних машинок… Провели мою пропозицію на цеховій виробничій нараді: і партійний осередок підтримав, і старі робітники. Послали пропозицію вашому татові, як головному інженерові. Без нього ж усі ці справи не вирішуються. А він, знаєте, що на пропозиції написав?
— Він мене в свої справи мало посвящає, — сказала Ліка.
— Написав би просто «ні» — і вся розмова. Я б постукав в інші двері. А він єхидну таку резолюцію наклав: «Проект юного фантазера, який сам по собі гарячий і без підігрівання». Як вам це подобається?
— Впізнаю татів стиль, — сказала Ліка і заспокоїла мене: — А ви не журіться. Він же дивак. Навіть яблука, і ті з червами їсть і приказує: «Поки я маю можливість, я цього черв’яка з’їм, а то потім він мене злопає!»
— Але ця резолюція не дивацтво, а знущання.
— Я вам можу одверто сказати: тато себелюб і великий егоїст. Дуже часто йому навіть приємно бачити чужі невдачі. Він примовляє в таких випадках: «Чим гірше, тим краще!» Хочете, я спробую умовити його, щоб переглянув своє рішення? — охоче запропонувала Ліка, і я побачив співчуття в її очах.
— Ні, вже не треба! Без заступників обійдемося.
… Гучні звуки духового оркестру зустріли нас, як тільки ми, мружачись від яскравого світла, зайшли у вестибюль клубу металістів. Я впізнав старовинний вальс «Лісова казка».
Перше; що впало в очі, тільки-но ми зайшли в зал, були старики, що кружляли в плавному вальсі. Вони не пішли додому і не завернули в «Родиму сторонку», як звичайно, а, прийшовши в гості до заводської молоді, згадали свою власну юність. Навіть стрижений Гладишев поважно, але не дуже, правда, вправно вальсував з своєю дружиною. Про молодь нема що й казати. Було її тут значно більше, ніж у найприбутковіший вечір у Рогаль-Піонтковської. Дивився я на знайомі обличчя молодих робітників у танці і розумів, що всі вони почувають себе тут куди привільніше, ніж на Генуезькій.
Ось пролетів у танці перед нами, притискаючи до себе смуглянку Катерину з янтарним намистом на шиї, Лука Туруида в голубуватій, постьобаній білими нитками морській робі. Він підморгнув мені на ходу і зразу ж зробив великі очі, побачивши, що я стою з дочкою головного інженера. Турунда знав про ту образливу резолюцію, яку надряпав на моїй
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто біля моря», після закриття браузера.