read-books.club » Дитячі книги » Місто біля моря 📚 - Українською

Читати книгу - "Місто біля моря"

139
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Місто біля моря" автора Володимир Павлович Бєляєв. Жанр книги: Дитячі книги / Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 96 97 98 ... 119
Перейти на сторінку:
зневажливо називаєте «інтелігентами»? Що в цьому поганого? Повинен же хтось прикрашати життя?

Мене розлютив цей повчальний тон Анжеліки і її пиха. Розуміючи, що треба опиратись і будь-що відстояти свої позиції, я відрубав:

— Передусім треба нове життя побудувати, а тоді вже прикрашати його!

— Але ж одне другому не заважає, Василю, — лагідно сказала Ліка, — і я не розумію, чого ти знову гарячкуєш?..

… Ми йшли безлюдною вулицею до моря, і я з досадою думав, що мав намір провести вечір зовсім інакше. І хоч поруч зі мною йшла дівчина, яку за всіма правилами пристойності слід було розважати, я уперто мовчав.

_ Думалось зовсім про інше. Ще не охолонув азарт тих днів, коли ми спільно, веселою молодіжною артіллю, за допомогою заводських стариків, майстрували жатки для Микити Коломійця і очистили майданчик у цеху, де була знайдена англійська міна.

А скільки ще праці попереду! Флегонтов розповідав, яку участь беруть у боротьбі за підвищення продуктивності праці комсомольці Ленінграда. Хотілось і в себе застосувати їхній досвід. Запровадимо для всього цеху щит «Згаяні, хвилини» і будемо позначати на ньому кожну хвилину вимушеного простою, а Коля Закаблук буде підраховувати, в що обходяться ці втрати… Дерева між цехами посадимо, клумби розіб’ємо… Багато справ чекає нас!

Наче угадуючи мої думки, Анжеліка сказала стиха:

— Я вам заважаю?

— Ні, чому, — опам’ятався я.

— Скажіть, чому ви цураєтесь мене?

— Ми з вами по-різному дивимось на життя, — сказав я прямо.

— Я охоче це визнаю, але визнайте і ви, що не можна розглядати людину лише в одному вимірі.

— Як це?

— А так, як ви дивитесь хоч би на мене. Думаєте, мабуть, пуста, навіжена дівчина, якій дуже добре живеться під крильцем у свого татуся! — В словах Анжеліки вчувалася гіркота.

— А як же думати інакше, Ліко? Якщо ви самі…

Але вона не дала мені говорити.

— Бачите, Василю, — сказала вона палко, — ви любите все осуджувати безповоротно і не хочете увійти в становище людини, в якої, можливо, дуже важко на душі. А так не можна! Тоді, на човні, досить мені було сказати: «Чекаю на щасливий випадок», як ви зразу напали на мене. Ви полінувались навіть поцікавитись, як треба розуміти ці слова. Я добре знаю: ви мене зарахували в розряд безвольних панночок, які все майбутнє своє вбачають у заміжжі. Але зрозумійте і повірте, що таке життя мене не влаштовує! Я не хочу бути лише відображенням чийогось активного життя. Я не хочу бути схожою на оцих торговок, які товстіють замолоду, які всю втіху в житті вбачають у тому, щоб ситно поїсти, вирядитися в свої ганчірки і вийти в неділю з чоловіком під руку на проспект — себе показати та інших осуджувати…

Признатися, ці одверті слова приголомшили мене. Збитий з пантелику, я спитав:

— А що ж вас улаштовує?

Вона труснула волоссям і, думаючи про своє, сказала:

— Коли б ви тільки знали, як я ненавиджу оцей задушливий запах провінції!

— Ви знову говорите не те, Ліко! — заперечив я. — Охота ж вам з обивателями дружити. Але ж є і хороші люди в нашому місті. А ви їх усіх в одну купу звалюєте. Візьміть, для прикладу, завод. Скільки там доброго, цікавого, розумного люду. При чому тут «провінція»?

Ми сіли на парапет набережної, поблизу того самого місця, де я побачив Анжеліку вперше.

Вдалині, на рейді, поблискував освітленими ілюмінаторами вантажний пароплав «Балтімора». До нього підвозили на великих барках-шаландах зерно; команда пароплава сама перевантажувала його в трюми за допомогою лебідок. Оце й зараз чути було нам здалека їх тріск, змішаний із звуками чужоземної мови і тупотом ніг матросів, що весь час пробігали освітленою палубою.

— Я знаю, Василю, що в нашому місті є немало цікавих людей, у яких при бажанні можна навчитись і твердості волі, і вмінню знайти в житті головну мету, — порушуючи мовчання, сказала Ліка. — Але в цю хвилину я говорю з вами про своє власне оточення. Чи можна говорити з вами одверто? — Голос у неї затремтів.

— Рискніть. Я більше за все в житті люблю відвертих людей!

— І не будете шуміти з приводу моїх слів? — Вона подивилась на мене якось особливо, і я зрозумів, що вона хоче довірити мені якусь таємницю.

— А чого ж мені шуміти?

— Я вам вірю. Слухайте, Василю… Тато і мама гадають, що все це ненадовго… Ну, Радянська влада і все таке інше.

— Ох, ви мене й здивували, Ліко! Та хіба я не міг і сам здогадатися про це без ваших признань, один лише раз поговоривши з вашим татусем?

— Здогадались? От бачите! З вами він був дуже одвертий, в усякому разі більше, ніж з іншими… Так от, мої батьки впевнені, що це ненадовго, що це все треба перечекати, як дрібний дощик. І люди, з якими вони зустрічаються, думають так само. До мами приходять всякі кумасі і говорять: «Скоро, скоро… Уже небагато терпіти лишилось». То на Врангеля у них була надія, то на Кутепова. Одного разу пройшла чутка, що Махно з’єднався з Петлюрою і нібито сіли вони на кораблі і прямо їдуть із Варни сюди, в Таврію, рятувати Росію від більшовиків. Мама навіть купони царських державних займів підраховувати стала…

Я не стерпів і сказав похмуро:

— Не діждуть вони цього! Облисіють зовсім, як ваш Зюзя Тритузний в отій живій картині. Все їх життя мине марно, а Радянська влада як стояла, так і стоятиме!

— Перш за все, Василю, давайте домовимося: Зюзя такий же «мій», як і «ваш». — В голосі її почулась образа. — Дайте ж мені, доказати… — І вона глянула на мене пильно.

— Звичайно, говоріть! — буркнув я.

— Так от, пащекують ці кумасі цілими днями в нашому домі, пригадують, які тут весілля справляли, як якийсь там Едвардс на Рогалисі оженився, скільки в них кришталю розбили п’яні гості, і все їх життя — в оцих спогадах. Слухаю я щодня одне і те ж саме і чимдалі частіше думаю: «А мені до цього яке діло? Адже у них нема нічого, крім спогадів, а я жити хочу! І в мене може бути справжнє майбутнє».

Щирість останніх слів Ліки зворушила мене, і я спитав лагідно:

— А чому ж ви мені заперечували тоді?

— Ах, здуру! Просто з почуття протиріччя.

— З цим почуттям далеко не зайдеш!

— А я, думаєте, не знаю? — сказала вона так само щиро. — Знаю! І, тому, розкаявшись, записку писала і зараз підійшла до вас. Цього раніше зі мною ніколи не бувало, щоб я, вперте створіння, признавалась у

1 ... 96 97 98 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто біля моря», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Місто біля моря"