Читати книгу - "Ярмарок нічних жахіть"

— Люба? Ел?

Заходжу до спальні. Її майже не видно, лишень молочаєвий пушок її волосся та обриси тіла під ковдрою. Ковдра трохи зібгана, а отже, вона піднімалася — лише випити кави, а потім лягла назад. Це трапилося минулої п’ятниці. Я тоді повернувся з роботи, а вона не дихала. Відтоді вона багато спить.

Обходжу ліжко з її боку і бачу, що рука Еллен звисає вниз. Від неї зосталося не багато — лише кістки та клапті плоті. Витріщаюся на це і думаю, що на цю ситуацію можна поглянути з двох точок зору. З одного боку, мені, мабуть, варто вдатися до евтаназії мого собаки — собаки Еллен, якщо точніше, бо Леді завжди любила Еллен більше. Та з іншого — можна сказати, що Леді просто хвилювалася за господиню і намагалася розбудити її. Ну ж бо, Еллі, я хочу в парк. Ну ж бо, Еллі, пограймося з моїми іграшками.

Ховаю «змарнілу» руку під простирадло. Так вона не замерзне. Відганяю кількох мух. Не пригадую, щоб раніше в нашій квартирі бували мухи. Мабуть, вони почули сморід дохлого щура, про якого розповідав Карло.

— Пам’ятаєш Біллі Едерлі? — питаю. — Я підкинув йому ідею, що робити з тією сраною рекламою «ПОTENЦІЇ», і, гадаю, він зможе добре розвинути її.

Жодного звуку від Еллен.

— Ти не можеш бути мертвою, — кажу я. — Це неприпустимо.

Жодного звуку від Еллен.

— Хочеш кави? — Зиркаю на годинник. — Що-небудь попоїсти? У нас є курячий суп. Щоправда, лише з пакетиків, але він усе одно смачний, коли гарячий. — Смачний, коли гарячий, — яке провальне могло би бути рекламне гасло. — Що ти кажеш, Ел?

Вона нічого не відповіла.

— Гаразд, — говорю. — Усе гаразд. Пам’ятаєш, як ми поїхали з тобою на Багами, люба? Коли ми займались підводним плаванням, а ти розплакалася? А коли я запитав чому, ти відповіла: «Бо це так прекрасно».

А тепер я став тим, хто плаче.

— Ти впевнена, що не хочеш піднятися і пройтися трішки? Я відчиню вікна, щоб побільшало свіжого повітря.

Жодного звуку від Еллен.

Зітхаю. Гладжу пушок її волосся.

— Гаразд, — кажу. — Чому б тобі не поспати ще кілька годин? А я посиджу тут, біля тебе.

Саме це я і роблю.

Для Джо Гілла

Біллі «Блокада»

Ну так, це про бейсбол, але дайте оповіданню шанс, гаразд? Вам не обов’язково бути моряком, щоб обожнювати романи Патріка О’Браяна [162] , і вам зовсім не треба бути жокеєм — чи навіть азартним вболівальником, — щоб захоплюватися детективами Діка Френсіса [163] .

Історія оживає в персонажах та подіях; сподіваюся, ви знайдете в ній дрібку справжнього життя. Ідея оповідання виникла після того, як я подивився гру плей-оф, у якій неправильне суддівство вилилося практично в бунт на «Тернер Філд» «Атланти». Фанати засипали поле паперовими скляночками, капелюхами, плакатами, прапорцями та пивними пляшками. Коли судді запустили в голову чималенькою пляшкою з-під віскі (порожньою, звісно), команду вивели з поля, аж доки все не вгамувалося. Коментатори на телебаченні казали, що то гравці, бач, не вміють визнавати своїх поразок, — так, наче подібні спалахи огиди та агресії не є звичним явищем для американських бейсбольних полів уже понад сто років чи більше.

Усе своє життя я любив бейсбол і завжди хотів написати про гру в ті часи, коли подібні енергійні протести, що супроводжувалися вигуками на кшталт «Смерть судді!» та «Купіть йому пса-поводиря!», вважалися цілком нормальною частиною гри. Часи, коли бейсбол був настільки ж грубою грою, як і футбол, коли гравці ковзали до другої бази, виставивши вперед шипи, а зіткнення на базі були дуже жорсткими. Часи, коли, якби на телебаченні повторювали ці матчі, їх би дивилися з жахом, оскарження гри з апеляцією до відеоповтору видавалося б жахливим. Я хотів використати мову цих ранніх бейсболістів, щоб підкреслити текстуру та колір спортивної Америки середини століття. Мені було цікаво, чи зможу я написати історію, яка була б водночас і міфічною і — в певному жахному сенсі — трохи веселою. У мене також була нагода помістити себе в історію, і мені це сподобалося (як не крути, а моєю першою оплачуваною халтуркою як письменника були спортивні репортажі для «Лісбон Ентерпрайс»). Мій син називає подібні штуки метатекстом. А я просто думаю про це як про розвагу та сподіваюся, що ця історія — приємна старомодна розвага, останній рядок якої я сплагіатив із великого фільму під назвою «Дика Банда» [164] .

І, до речі, стеж за лезом, мій Постійний Читачу. Врешті-решт, це ж оповідання Стівена Кінга.

— Вільям Блейклі?

Боже правий, ви маєте на увазі Біллі «Блокаду»? Роками мене ніхто про нього не розпитував. Мене тут взагалі мало про що питають — може, тільки, чи піду я на Ніч Польки в замок Лицарів Піфії. Той, що в центрі. А ще мені пропонують якийсь віртуальний боулінг. Це прямо тут, у загальній кімнаті. Моя вам порада, містере Кінг, — ви мене про неї не просили, та все ж таки — не смійте старіти, а якщо не вдасться, то не дайте своїм родичам заслати вас у готель для зомбі — такий, як цей.

Весела це штука — старіння. Коли ти молодий, люди завше