Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

З кожним кроком буря грала з ним. Камені й виступи в піску здавалися однаковими, ніби він ходив по колу. Завіса гуділа, змінюючи напрямок, збиваючи орієнтацію. Він стиснув зуби, відчуваючи, як щось усередині тріскається — не паніка, а щось глибше. Вітер шепотів, і в цьому шепоті Максим чув голоси. "Зупинись..." — ледь чутно, але вперто. "Повертайся..." Він похитав головою, відганяючи їх. Це гра розуму. Але вона працювала.

А потім почалось. У піщаній стіні спалахнув силует — Артем, його учень, якого Максим не вберіг. Обличчя перекривлене, очі порожні, рот відкритий у німім крику. Максим завмер, його подих збився на мить, але він змусив себе відвернутись. Ілюзія. Але за мить з’явився інший — Сашко, хлопець із його групи, що загинув у метро, тримаючи ніж із перебитою рукою. А потім Льошка — худий, із переляканим поглядом, який благав Максима не кидати його в тунелі. Вони виникали й танули, їхні голоси змішувались із вітром.

— Навіщо ти це робиш, Максе? — прогудів голос Германа, низький, знайомий, ніби той стояв поруч. Максим стиснув щелепи, відчуваючи, як груди стискає не пісок, а щось важче. Він не відповів — не міг. Але всередині щось рушилось, ніби буря вивертала його навиворіт. Це не був страх — він тримався, йшов уперед, — але ці обличчя, ці голоси рвали те, що він роками тримав під замком.

Він не слабак. Але він не машина. І зараз, у серці бурі, Максим відчув, як його цинічна броня тріщить, оголюючи живе — біль, провину, тих, кого він не врятував. Очі Аліни спалахнули в завісі — холодні, насмішкуваті, — і зникли. "Докажи," — шепотіли вони. Він видихнув, стиснув кулаки й рушив далі. Тіні чекали, але він ішов назустріч.

Максим розумів, що це лише ілюзії — витівки бурі й виснаженого розуму. Але з кожним кроком вони ставали чіткішими, реальнішими. У якийсь момент він різко озирнувся, відчувши холодний подих у потилиці, переконаний, що хтось стоїть за спиною. Пустка. Лише пісок кружляв у завісі, глузуючи з його інстинктів.

— Досить грати зі мною, тварюки, — пробурмотів він, але вітер заглушив слова, розірвавши їх на шматки.

Він ішов далі, відчуваючи, як сили тануть. Ноги грузли в піску, кожен рух був як боротьба з невидимою стіною. Але зупинитись — означало здатись. Він стиснув зуби й примусив себе рухатись, хоч тіло волало про відпочинок. Звуки навколо ставали зловіснішими — шелест, ніби кроки за спиною, тихе шарудіння, що зникало, щойно він обертався. Тіні крались на межі зору, не наближаючись, але й не відступаючи.

Він зупинився на мить, притулившись до кам’яного виступу, щоб перевести подих. Вітер пронизував до кісток, пісок палив шкіру, але спокою не було — буря дихала йому в спину, підштовхуючи, ніби жива. Максим звів очі, і тіні знову промайнули — ближче, чіткіші. Вони не нападали. Вони чекали.

Він стиснув кулаки, відчуваючи, як розум починає хитатись. Це була їхня гра — виснажити його, змусити сумніватись, піддатись. Час розплився, простір зник — лишалась лише буря й він посеред неї. "Вони чекають, коли я зламаюсь," — промайнуло в голові, але він прогнав цю думку, стиснувши щелепи міцніше.

Вітер раптом завив голосніше, і в цьому витті пробився сміх — людський, глузливий. Максим різко випрямився, його очі звузились, шукаючи джерело, але пісок затуляв усе. Буря посилювалась, вихори кружляли щільніше, і видимість звелась до кількох метрів. Його думки плутались, реальність змішувалась із маревом, але ноги йшли вперед — механічно, вперто.

І тоді він побачив її. Кіра стояла перед ним, її обличчя проступило крізь піщану завісу — бліде, сповнене болю й розчарування. Її губи ворушились, але вітер заглушав слова. Максим завмер, його подих збився, груди стиснуло, ніби хтось ударив. Він кліпнув, проганяючи видіння, але воно змінилось — Кіра лежала на землі, очі порожні, з грудей стирчало закривавлене лезо. Її голос прорізав бурю, тихий, але гострий, як ніж:

— Ти покинув нас…

Він відчув, як щось усередині тріснуло. Не вона одна — Герман стояв за нею, його силует розпливався в піску, але очі горіли докором. "Нас" — вона мала на увазі їх обох. Максим стиснув кулаки так, що нігті вп’ялись у долоні, але не відвів погляду. Це не реальність, повторював він собі. Але провина, що роками гнила всередині, вирвалась назовні, гостра й нещадна. Він не слабак — він тримався, дихав, ішов, — але буря вивертала його, оголюючи те, що він ховав навіть від себе.

Вітер завив ще сильніше, пісок хльостав по обличчю, але Максим ступив уперед, прямо крізь видіння. Кіра зникла, Герман розтанув, але їхні голоси гуділи в голові, змішуючись із шумом бурі. Тіні рухались ближче — він відчував їх, хоч і не бачив. Гра Тіней тривала, і вона лише починалась.

Максим здригнувся, видіння Кіри врізалось у свідомість, як ніж у стару рану. Він стиснув зуби міцніше, змушуючи себе йти вперед. "Це гра," — повторював він подумки. "Це не реально." Але сумніви вже оселились, гризучи його зсередини, як піщинки, що проникали під шкіру.

Раптом буря штовхнула його назад у часі. Він побачив себе — сімнадцятирічного, серед руїн Києва. Перший день після Великого вибуху. Усе горіло, люди тікали, кричали, падали, але він стояв, заціпенівши. Попіл падав із неба, місто стало могилою, а він був лише хлопцем із порожніми руками й розгубленим поглядом. Крики пронизували повітря, але ноги не слухались, серце калатало, а розум кричав, що він безсилий.

— Ти ніщо, Максим. Завжди був ніким, — шепотіли голоси, змішуючись із вітром, ніби насмішка невидимого натовпу.

Спогад розтанув, і буря кинула його в інший момент. Артем лежав на землі, кров текла з його грудей, очі тьмяніли. Максим стояв над ним, стискаючи пістолет так, що пальці біліли, але кулі давно скінчились.

— Ти знав, що не впораєшся, — прохрипів Артем, його голос був слабким, але гострим. — Завжди знав, що все так закінчиться.

Максим відвернувся, але буря не відпускала — піщана завіса закрутилась щільніше, не даючи сховатись. Герман з’явився наступним, тримаючи в руках амулет, що висів на шиї Максима. Його губи ворушились, але вітер заглушав слова, лишаючи лише відлуння.