Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

— Я працюю з ним, — гордо заявила я, випростуючи спину. — Поки ви тут розповсюджуєте безглузді плітки, Кассандр намагається врятувати місіс Найтвілл, з’ясовуючи, яка отрута її вразила. Як вам не соромно?

— Не лізь у дорослі розмови, дівчисько, — буркнув високий чоловік із капелюхом.

Мене охопила образа, і водночас розгнівала їхня байдужість.

— Пропустіть мене! — голосно вигукнула я, намагаючись пробратися до дверей «Котельні».

Але натовп не рухався. Я розлютилася.

— Вельмор! — кинула я, але він уже зрозумів. Раптовий сильний порив вітру підняв у повітря листя й навіть декілька капелюхів, змусивши людей оступитися.

— Швидко проходь! — гукнув Вельмор, відкриваючи двері.

Усередині «Котельні» було темно й холодно, ніби життя покинуло це місце разом із ароматом свіжої випічки. Зазвичай тут пахло корицею, ваніллю й теплим хлібом, але тепер усе нагадувало про те, що улюблене місце міста застигло в тривожній тиші.

Ми піднялися сходами в спальню. Містер Найтвілл сидів біля ліжка дружини, тримаючи її руку. Його плечі були опущені, а погляд — пригнічений.

Ізюм, чорний кіт із блискучою шерстю, розкинувся на ліжку поруч із господаркою, мружачи очі.

— О, це ви, — сумно зітхнув він, не відводячи погляду від обличчя місіс Найтвілл. — Знову принесли зміцнювальну настійку?

— Ні, — відповіла я спокійно, оглядаючи кімнату. Мій погляд зачепився за чорні квіти, що стояли у вазі на столику біля ліжка. Їхні пелюстки були густо-чорними, а легкий синюватий відтінок нагадував мерехтіння ночі.

— Містере Найтвілл, звідки у вашої дружини ці квіти? — запитала я, наближаючись до вази.

Він підняв голову, ніби тільки зараз помітив їх.

— Які? А ці… Їх подарувала Офелія.

Моє серце застукотіло швидше. Я обернулася до Вельмора, і ми обмінялися стурбованими поглядами.

— Щось не так? — запитав містер Найтвілл, у його голосі чулися розгубленість і надія.

— Можна їх забрати? Ми підозрюємо, що причина може бути в них, — сказала я, намагаючись звучати впевнено.

— Звісно, забирайте, — втомлено відповів він. — Якщо це допоможе їй одужати, робіть усе, що потрібно.

Я обережно витягла квіти з вази, струмуючи воду з їхніх стебел. Мені здалося, ніби вони випромінюють якусь важку енергію, що змушувала мене мимоволі стиснути губи.

Ми з Вельмором вийшли з «Котельні» на вулицю. Небо все ще залишалося похмурим, а вітер гуляв між брукованими доріжками, наповнюючи повітря запахом вологої осені.

— Я обожнюю Офелію, — промовила я, порушуючи тишу. — Але, здається, саме вона отруїла місіс Найтвілл.

Вельмор мовчав, але його обличчя видавало глибоке розчарування. Я побачила, як його кулаки злегка стиснулися, і зрозуміла, що ця думка йому неприємна.

— Якщо вона дійсно це зробила, ми дізнаємося чому, — сказала я, намагаючись додати трохи оптимізму.

— Я все ще не вірю, — тихо відповів він, і в його голосі було чути гіркоту.