Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма"

Він завмер. Стояв так кілька секунд. А тоді раптом знову озирнувся через плече:

— Я не можу відповідати за все й усіх.

— А ви і не мусите, — м’яко мовила Оксі. — Ніхто не міг припустити, що це він.

— Я повинен був, — відповів мер. — Повинен був здогадатися.

— То ви вже знаєте?

Той знову мовчить. Вітер нетерпляче смикає його за приполу піджака, мовляв, давай уже, стрибай, усі вже втомилися чекати.

— Звідки… — глухо мовив він. — Звідки мені знати…

— Це Субота!

— Субота? — повторив мер. — Віталік — серійний убивця?

— Сто відсотків. Я знайшла в нього оце ось.

І вона дістала із сумочки стосик світлин.

— Що це? — запитав мер, так і стоячи у вікні.

— Фотографії всіх зниклих дівчат. Мертвих!

Мер іще кілька секунд стояв на підвіконні, схиливши голову набік. А тоді раптом відступив від відчиненої стулки, чітким рухом зняв із шиї зашморг і доволі спритно, як на свій вік, зліз на підлогу.

— Показуй, — і мер рішуче захряснув вікно.

Вона розклала знімки на столі. Павло Борисович зітхнув. Узяв той, на якому Субота душить власника фотостудії.

— Я думав, він просто кудись поїхав… — пробурмотів він.

— Ніхто ніколи не подумає на поліцейського… Як на мене, у Віталіка взагалі роздвоєння особистості. Одна половина не знає, що робить інша.

— Це все пояснює, — пробурмотів мер. — А це ти чи що?

Він підчепив нігтем фото, де вона кохалася з Арсеном, і витягнув поверх усіх.

— Не треба дивитися! — Ксеня вихопила світлину і перевернула. — Він стежив за мною. Я всі разом схопила, не мала часу відкладати…

Вона геть зашарілася.

— Знаєш, що це означає?

— Що я наступна?

— Думаю, так, — мер стурбовано потер підборіддя. — Послухай… А де Субота зараз?

— Я підлила йому снодійного, проспить годин дванадцять, не менше.

— Та ти просто молодчина! — зрадів мер і звірився зі своїм годинником. — Уранці треба збирати людей, а там уже вирішимо, що робити. Але менти — це клан, розумієш? Там усі всіх покривають…

Мер нервово пройшовся кабінетом сюди-туди.

— А оцей київський експерт — у курсі?

— Він думає на мого чоловіка.

— На Арсена?! — мер здивовано витріщився.

Його здивування, вочевидь, було занадто показне, але Ксеня не зауважила.

— Довго розповідати… — вона насупилася. — Одне слово, є троє людей, які могли вбити Христину. Тоді саме букви встановлювали і світло погасло…

— Знаю-знаю. Він розповідав. А я тоді не повірив… А хто іще, крім Суботи?

— Захар Науменко і мій Арсен.

— Ну, щодо Арсена — це повна маячня! — мер чомусь пожвавився. — Він запальний хлопець, ясно. Не мені вам розказувати. Але те, що не маніяк — так за це я сам готовий ручатися!

— А Захар?

— А в Захара є звичка, як щось станеться, відразу повторювати: «О-хо-хо-хох, що ж маленьким я не здох». І от, коли тієї ночі погасло світло, я оце його «о-хо-хо-хох» увесь час чув. Виходить, ми з ним постійно на зв’язку лишалися. Отож… У мене ще тоді цей Андрій випитував, що саме я чув у труб- ці. А я чомусь не пригадав… — Павло Борисович раптом замислився.

— Що? — запитала Ксеня.

— Усе сходиться! — вигукнув він і кинувся до шафи з одягом.

Мер зняв із вішака пальто і почав нишпорити в кишенях. Нарешті витягнув щось і жбурнув пальто на диван.

— Ось! — він простягнув книжку в яскравій паперовій палітурці. — Вчора Віталік у моєму кабінеті забувся. Погортай-погортай! І зверни увагу на помітки на полях. Особливо на ті, що червоним.

— «Христина сміялася»? — Ксенія запитально подивилася на Тупогуба.

— У маніяків немає почуття гумору. Ти не знала? Не розуміють вони жартів, хоч убий. По книжках учать. Учать, розумієш? Щоб шуткувати і подобатися жертвам.

— Сволота… — прошепотіла Ксенія й у її очах зблиснули сльози.

— Ми з тобою повинні зробити так, щоб Субота не викрутився, — Павло Борисович накрив своєю долонею її руку і зазирнув у очі. — Ти мені допоможеш?

Насамперед вона вимкнула світло.

Поліційний відділок покреслили сині ґратчасті тіні. Субота сидів у своєму кріслі з закинутою назад головою й ледь відкритим ротом. Біле світло вуличних ліхтарів робило його схожим на мерця.

Слід було просто покласти світлини в сейф і неодмінно покинути його відчиненим. Можливо навіть, зробити так, щоб стосик з’їхав на підлогу, і розсипані знімки впали в око кожному, хто переступив би поріг. А книжку — на стіл. Так, ніби він читав її, перш ніж заснув. Ксеня нервово поправила пасок сумки на плечі.

Нерішуче зупинилася перед столом дільничного. Дихання поліцейського було рівне і спокійне. Ксеня знала, що він спатиме, хоч із гармати стріляй, але однак було не по собі через те, що зараз вона поруч з убивцею. Навіть гірше — перед нею справжнісінький кривавий недолюдок із роздвоєною особистістю. Як у кіно.

Від цієї думки неприємно залоскотало в грудях, захотілося щосили заверещати і негайно вибігти звідсіля. Та з іншого боку, усвідомлення, що за крок од неї безпорадний і приспаний Звір — розбурхувало. Ксеня обійшла стіл й обережно нахилилася до самого обличчя поліцейського. Так близько, аж на своїх губах відчула його дихання.

Раптом їй здалося, наче позаду хтось стоїть. Відчуття було таке реальне, що Ксенія готова були заприсягтися — вона відчуває шиєю тепло іншої людини, що стоїть за спиною — наче хтось схилився над самим її плечем. Жах заскрекотів у горлі, і Ксенія не заверещала тільки тому, що чудово усвідомлювала незаконність свого перебування в будівлі поліції. Щосили стиснувши зуби, вона завмерла й прислухалася. Тихо. Лише сопе п’яний Субота. Більше нікого.

Дівчина помалу випросталася, перевела дух і подумки насварила себе за дурне дитяче боягузтво. Зараз вона обернеться й упевниться, що позаду нікого немає. Та зробити це було так незбагненно страшно, що всупереч логіці, Ксеня так і стояла далі, виструнчившись, наче солдат почесної варти, і не наважувалася поворухнутися. Відчуття, наче позаду хтось є, стало ще чіткіше. Навіть гірше: тепер вона готова була поклястися, що чує запах того, хто стоїть простісінько в неї за спиною. Легкий аромат спецій і, здається, сандала. Усе це видавалося таким реальним, аж дівчина мусила вкусити себе за губу і міцно замружити на кілька секунд очі, щоб подолати паніку.

Ксеня стиснула кулачки і навіть перестала дихати. Аж раптом цілком виразно відчула чийсь легкий видих у себе на шиї. Здавлено скрикнувши, дівчина підскочила на місці й озирнулася.

І опинилася лицем до лиця із жінкою в чорних чернечих одежах, що стояла впритул до неї.

Оксі судомно вдихнула, на мить затримала подих і нарешті полегшено зітхнула, притиснувши до грудей розчепірену долоню.

— Нікого тут немає, дурочка, — сказала вона собі.

Черниця стояла так близько, що вони от‑от могли торкнутися носами. Вона не зводила очей із Ксениного рота, а губи її ледь помітно ворушилися одночасно з вустами медсестри.

Чи може, це Ксенині вуста рухалися одночасно з губами черниці.

Очі дівчини й надалі схвильовано металися кімнатою, але дивилися крізь черницю, наче сліпі. Нарешті Ксенія коротко видихнула — ніби намірилася вихилити чарку горілки — розвернулася до дільничного і узялася нишпорити в його кишенях.