Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма"

Темна постать черниці не рухалася, височіючи посеред кімнати, немов надгробний пам’ятник. І лише її очі, сяючи білками, невідривно стежили за кожним дівочим рухом.

Відімкнувши сейф, медсестра дістала із сумочки стосик фотографій і поклала із самого краєчку нижньої полиці. Обережно штовхнула пальцем, щоб знімки вислизнули на підлогу і розлетілися природним віялом… Здається, непогано. Ксеня на два кроки відступила, щоб оцінити роботу. Вона зупинилася так близько від черниці, аж знову відчула потилицею її дихання. Але тепер Ксеня опанувала себе. Лише нервово провела долонею по шиї і все.

«Це нікуди не годиться», — беззвучно ворухнулися губи черниці.

— Це нікуди не годиться, — синхронно промовила Ксеня вголос і подивилася на сейф. — Треба, щоб завтра його вимагала повісити навіть рідна мати!

Вуста черниці рухалися з невловною спритністю пальців лялькаря, здавалося, що Ксеня говорить із власної волі. Медсестра присіла навпочіпки, хутенько зібрала світлини, поклала на стіл і замкнула сейф. Тоді довго й уважно обдивлялася на місячному світлі, що струменіло з вікна, зв’язку ключів.

— Тут повинен бути ключ від фотостудії… — пробурмотіла Оксі. — Ось він!

Не питаючи в себе, як вона це визначила, дівчина переможно підвела догори стиснутий кулак. Тоді швидко підійшла до Суботи і штовхнула його крісло сюди-туди, перевіряючи, чи справні коліщатка. Найскладніше буде перевезти через поріг. Але вона впорається. Сто відсотків, упорається. Несподіваний, лоскітний вогник азарту спалахнув у неї в грудях. Ксенія всміхнулася, обхопила руками шию дільничного і вмостилася верхи йому на коліна. Той кволо застогнав і повіки його засмикалися, наче він бачить сон.

Черниця стояла за спиною Ксенії — так близько, що майже торкалася підборіддям до її голови. Вона повільно роззявила рота і висолопила довгого, чорного, наче в трупа, язика. До аромату спецій, що повис у повітрі, домішався чіткий запах гнилих фруктів.

Улягаючи дивному потягові, Ксеня раптом ледь відкрила рота, висолопила язика і повільно провела по обличчю дільничного, від підборіддя до самого чола, наче насолоджувалася солонавим смаком його шкіри.

— Жертва перетворюється на мисливця… — прошепотіла медсестра, і сама здивувалася, звідки у неї в голові ця фраза.

— Алло, так.

— Жень, привіт.

— Привіт! Давай швидко, я просто по вуха зараз…

— Я тобі як мер дзвоню. У справі.

— Зрозумів. Що там скоїлося?

— Є думка, що Христину Рогач убив наш Віталік Субота. І її, і всіх. Ти зможеш це завтра підтвердити? Як лікар.

— Я фельдшер узагалі, а не експерт-патанатом…

— Подумай. Треба. Алло?

— Не зможу. Справді. Віталік іще ж і шульга, а тут явно справа ножем тицяли…

— Ти комусь про це казав?

— Що саме?

— Оце — про лівшу і ніж!

— Та коли тут комусь казати! Така божевільня…

— Добре. Тоді забудь про це, зрозумів?

— Що значить — забудь?

— Ти як мені зараз сказав? Що фельдшер, а не експерт. От і закрий рота, якщо не експерт! Ясно? Не можеш підтвердити — не заважай.

— Стоп-стоп-стоп… Я не… Алло! Алло!

Розділ 53

Обмежена пропозиція

Вівсянки — денні пташки. Вони не ширяють над нічними селищами. А тим більше — не залишаються зимувати там, де сніг укриває землю крижаним покровом. Та в небі над Буськовим Садом того вечора і досі літала непримітна пташка. Вона вперто опиралася сильним висхідним потокам, що прагнули занести її у височінь — туди, куди птахи відлітають, а люди, як ми пам’ятаємо, потрапляють. Якщо, звісно, заробили. Якщо заробили…

Непримітна пташка вівсянка не хотіла покидати свого пташеняти, аж поки нарешті побачить, що з ним усе добре.

Того вечора, залишаючись над проклятим селищем, вівсянка бачила і решту птахів — так чітко, наче вони й не марудилися у грузьких, прив’язаних до землі, тілах, а линули в нічному небі разом із нею.

Вона бачила жовтоногу зозулю, яка щосили намагалася втиснути велике шкіряне крісло, що в ньому спав дільничний Субота, у вузькі двері його кабінету. Багато птахів бояться зозуль, бо забарвленням і навіть манерою літати вони схожі на яструбів. Насправді ж, їхні крихітні кігті не здатні вбити іншої птахи, а дзьобом вони можуть, щонайбільше, розколоти панцир жука. А хоча… У певному сенсі зозулі, мабуть, небезпечніші й за яструбів.

Вівсянка бачила птаха, який дрімав у грудях селищного голови Павла Борисовича. До речі, якби ви спитали в нього самого, мер назвав би себе саме яструбом. Щонайменше, яструбом. Та насправді ж у грудях Павла Борисовича гороїжилася велика синиця. Ота симпатична пташка, грудки якої відливають золотом, а спів нагадує перегук срібних дзвоників. Саме та, що нападає на слабших пташок, розбиває дзьобом голову і випиває мозок. Саме та, що вишпортує на світло поснулих кажанів і легко вбиває безпомічних, щоб об’їсти з кісток ніжне м’ясо. І так, вони ще й трупами не гребують — ані синиці, ані Павло Борисович.

Вівсянка бачила і того, хто вмостився у кріслі дільничного поліцейського. Сам Віталік Субота уявляв себе вороном — мудрим птахом, що вміє чекати. Але вівсянка бачила індика — того, що злітає лише тоді, коли за ним женуться, й забуває партнерку тієї ж миті, як закінчує паруватися.

Єдине, чого вівсянка чомусь не бачила, — що за птах був високий чоловік, який брів зараз у бік центральної площі.

Вона літала над ним коло за колом, але не могла роздивитися. І тоді, долаючи висхідні потоки, полинула вниз. Вівсянка тріпотіла над самісінькою його головою, та однак нічого не могла розібрати. Аж ось високий чоловік почув шум крил і подивився вгору.

Його очі, брови, ніс і рот були намальовані — примітивно, наче рукою дитини. Білі зіниці на яскраво-синьому тлі втупилися в порожнечу байдужим невидющим поглядом. А руки раптом неймовірно спритно метнулися до пташки. Вона ледь встигла ухилитися, злетіла вище і в метушні загубила перо, а чоловік із намальованим лицем так і стояв із простягнутими до неба руками і стиснутими від безсилої люті кулаками.

І в місячному світлі видно було, що його руки густо перемащені кров’ю.

Це був кінець. Не глухий кут, а саме кінець. Андрій сидів за шинквасом у кутку і робив те саме, що й завжди, коли опинявся в безвихідному становищі, — напивався.

«Мінотавр» був майже порожній — після сьогоднішнього ажіотажу мешканці селища воліли поховатися за дверима своїх квартир. Андрюха лежав щокою на картонному боці старої, пропахлої пилюкою теки і бездумно вертів на пальці золотий браслет із написом Beast.

Барменка мовчки забрала його спорожнілу чарку і поставила перед ним нову.

«От і немає більше короткого шляху, — думав Андрій. — А якщо шукати її в катакомбах наосліп… Навіть якщо уявити, що вдасться поставити на вуха всіх, кого тільки можна… Навіть якщо вже завтра…»

«Завтра неділя», — урвав він сам себе і зітхнув.

Її вже не знайдеш. Якби навіть дівчинка й досі була жива, однак не знайдеш. Єдиний шанс він щойно знищив сам. Власноруч. Тому він тут: залити мозок етиловим спиртом. Перевірений спосіб сховатися від проблем.

Андрюха збирався лише тицьнути Арсенові пістолетом у ніс і запитати, де дівчинка. Ну, може, потримати трохи за горлянку, — як ото він свою Оксі. Не більше.

Провали. Гадські