Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма"

Хто, як не він, мусив би подбати про те, щоб, розчищуючи вулиці, насамперед звільняти стоки — аби врятувати містечко, розташоване на пороховій діжці. Адже саме Захар бачив у нічних кошмарах стовпи вогню, що вистрілюють у небо, зминаючи чавунні решітки сточищ, наче вони виготовлені з фольги.

Але місячна тінь залишила в нього у голові лише одне — він має виправити те, що накоїв. Те, через що загинув його брат. Те, до чого присилував його проклятущий журнал. Заздрість. Бісова заздрість.

Овечий гріх.

Загудівши двигуном, роторний снігозбирач заклав крутий поворот і помчав у напрямку пожежної частини.

У десять хвилин на сьому місячна тінь наздогнала Андрія, що плентався вулицею. Той ішов із понурою зосередженістю, й не думав про те, що саме скаже.

За поясом джинсів приємно тиснула ребриста поверхня пістолета. Тієї миті, коли тінь накрила його, перед Андрієвими очима ніби виникла тонка шия медсестри Ксенії з буряковими слідами від пальців. «Навряд чи мені взагалі потрібно буде щось казати, — промайнуло в нього в голові. — Просто виб’ю стволом зуби, й він сам усе розкаже». І, стиснувши щелепи, Андрій вийняв пістолет, смикнув затвор і кинувся бігти.

Трохи далі по вулиці стояв єдиний на все селище приватний будинок із водопроводом, і місячна тінь накрила його вже за хвилину.

Арсен спік яблучний пиріг. Це було його вибачення перед Оксі — за вчорашні синці й те, що вранці не став на її бік. Пиріг мав засвідчувати його любов, а головне — він був фішкою самого Арсена. Небагато чоловіків — Арсен був певний цього — можуть похвалитися, що вони на «ти» з духовкою й тістом. А ті, хто це вміє, — навряд чи завиграшки вижмуть сто від грудей. Арсен саме проштрикнув пиріг бамбуковою зубочисткою й задоволено крекнув, переконавшись, що той пропікся, аж раптом у хаті трохи потемнішало. «Напруга впала», — подумав він і заходився поливати пиріг шоколадом.

Важко сказати, яким чином його думки від розкішних пахощів випічки в кухні перенеслися туди, де він люто тримає за волосся власну дружину й вигукує їй у лице, що втомився від нескінченних зрад. Можливо, спершу він замислився, котра зараз година, а тоді подумав, що на площі всі давно порозходилися, а в медпункті сьогодні чергує не Оксі. І що в медпункт теж сто разів уже можна було сходити, як треба… А може, він просто занадто довго вигодовував власний гнів телячим лівером. Байдуже. Головне, що в його скронях урешті щось вибухнуло, і тоді, оглянувши свій витвір поглядом митця, Арсен міцно стис руку в кулак і щосили опустив на пиріг.

Дубова стільниця здивовано загуділа, пиріг чвиркнув навсібіч ошматтям гарячого тіста і шоколадними бризками, а Арсен зціпив зуби так, аж занили ясна, й нутряно завив. Коли у двері подзвонили, він похмуро кивнув — наче відповідаючи власним думкам, — зняв із магнітного тримача улюбленого японського ножа і пішов відчиняти.

Тіні. Вони накривали собою засніжені вулиці, перехняблені паркани і хати, що куняли у глибині подвір’їв. Вони торкалися до стін, торсали ручки на дверях, мимохідь заглядали у вікна й пробігалися обличчями безжурних людей.

Селищному голові Павлові Борисовичу Тупогубу, що стояв коло відчиненого на другому поверсі вікна, здавалося наче на стінах будинків, які обступили площу, витанцьовують не тіні, а його власні чорні думки. Носаки дорогих туфель зависли над порожнечею, а навколо шиї обвивалася пружна, лискуча, наче змія, мотузка. Один її кінець був зав’язаний на кшталт ковбойських ласо точнісінько над коміром ідеально випрасуваної сорочки, а інший — надійно прив’язаний до батареї. Довжини мотузки мало якраз вистачити, щоб лаковані мерові туфлі зависли простісінько над парадними дверима будівлі адміністрації.

Павло Борисович не був Звіром і, як сам уважав, ніколи б у житті не вчинив такого мерзенного злочину, як ті, що їх коїв маніяк. І все ж, те, що Звіром виявилася саме ця людина… Може, він і не довіряв йому цілком, може, і не знав по-справжньому… Але точно вважав своїм… Близьким… Навіть рідним, хоча це слово ніколи і не викликало в Тупогуба якихось почуттів. Усе це спровокує розлючених мешканців скерувати їхній гнів і на нього також. Його розтопчуть. Чхати він хотів на докори сумління чи бруд незаслужених обвинувачень, але вони розтопчуть його у прямому сенсі. Розтерзають. Але спершу — відберуть і виваляють у лайні все, що він із такою любов’ю створював. Усе, за що жодне з них не додумалося йому подякувати. І найжахливіше — перед смертю він устигне відчути, що означає бути ніким — беззахисним, позбавленим влади, безборонним. Нікому не потрібним жебраком, як і всі вони.

Такі думки привели селищного голову спершу в його чудовий гараж, де наче в печері Аладдіна, було все, зокрема й міцна нейлонова мотузка на десять міліметрів у діаметрі. А тоді вже — сюди, на підвіконня його кабінету, де він так полюбляв курити люльку, милуючись центральною площею селища, для якого так багато зробив.

Сьогодні Павло Борисович чи то й справді відчув себе співучасником кривавих убивств, чи то усвідомив, що саме так вирішить розлючений натовп, коли столичний консультант укаже їм на справжнього вбивцю… Хай там як, він постановив собі не чекати, коли те саме зроблять інші люди, але вже брутально, без належної поваги і не давши йому навіть упорядкувати власні думки.

Чи був той, що називав себе Звіром, серед людей, на обличчя яких лягла тієї ночі місячна тінь? Ясна річ, був. Чи жадав він покути, помсти, або, може, — знемагав із ревнощів? Либонь таки, все водночас. Гріхи рідко ходять нарізно. І по-справжньому вовчі гріхи радше за все властиві найпаршивішим вівцям. Чи міг Звір міцно спати тієї миті, коли його наздогнала місячна тінь? Але ж усі мешканці Буськового Саду певним чином спали. Принаймні їхні очі точно були заплющені — бо як інакше можуть жити люди, оточені брудом та підлістю, й не збожеволіти! Але головне те, що місячна тінь принесла нині Звірові напрочуд чітку і страшну думку — сьогодні він уб’є знову.

Ім’я своєї жертви він знав давно, а місячна тінь усього лише сказала йому, що час настав.

Оксі.

Розділ 52

Мені відплата

Оксі постукала в кабінет Павла Борисовича і прочинила двері.

— Можна?

Із дверей несподівано війнуло холодом. В адміністрації не мало бути ні душі, але у трьох високих вікнах над головним входом світилося, й вона піднялася.

— Ви тут? — несміливо промовила Ксенія, тому що за столом нікого не було.

— Тут, — пролунав голос мера, і вона здригнулася.

Він стояв у відчиненому вікні, узявшись за стулки, в позі людини, яку гукнули саме тоді, коли та вже зібралася піти.

— Що ви там… — почала вона, але слова застрягли в горлі, бо відповідь звисала темним вигином нейлонової мотузки із шиї Павла Борисовича.

— Перекажи всім, що я не хотів усього цього, — сумно мовив селищний голова.

— Стійте! — вигукнула Ксеня, тому що він знову