Читати книгу - "Мерзенна сила"

як можна було повірити Фіверстоуну? Адже в того й тоді був такий же акулячий писок, такі ж нахабні манери і така ж звичка не дивитися в очі співрозмовнику. Джейн чи Дімбл розкусили б лорда відразу, в нього ж просто на чолі написано: «падлюка». Купитися на його теревені могли тільки такі маріонетки, як Кері та Базбі… але ж тоді, коли він, Марк, познайомився з Фіверстоуном, Кері з Базбі аж ніяк не видавалися йому маріонетками. Надзвичайно ясно — і водночас із неабияким подивом — він пригадав собі, як ставився до бректонських «прогресистів» тоді, коли його вперше допустили до їхнього кола; з іще сильнішим здивуванням, ба навіть із недовірою до себе самого він згадував, як, щойно перейшовши до Бректону, ледь не з благоговінням дивився на проректора зі скарбником, що сиділи, нахилившись один до одного, у загальній кімнаті і пошепки про щось перемовлялися, як, вдаючи, наче геть поглинутий якимсь часописом, прислухався до уривків із їхніх розмов, що вряди-годи долітали до нього, і як йому хотілося, просто-таки страшенно хотілося, щоб хтось із них підійшов і заговорив до нього. Спливло чимало часу, і ось нарешті це сталося. В нього перед очима ніби наяву постав він тогочасний: смішний дрібненький «чужак», якому до смерті кортіло стати «своїм», наївний простак, що приймав за чисту монету всі побрехеньки, якими його годували, вважав усе це виявами великої довіри і почувався так, наче отримав запрошення мало не до всесвітнього уряду. Невже він був таким недоумком завжди, від самого народження? І тоді, коли у школі геть закинув навчання і трохи берега не пустився від розпачу, намагаючись потрапити до гурту «силаків» — обраних героїв, якими захоплювалися геть усі учні, — і втративши при цьому єдиного справжнього друга? І тоді, коли ще зовсім малим бився з Міртл, бо підозрював, що вони з сусідською Памелою мають якісь свої секрети?

Він ніяк не міг збагнути, чому всі ці думки прийшли йому до голови тільки тепер — це ж давно вже мало бути ясно, як Божий день! Марк і не здогадувався, що насправді вони часто пробували достукатися до його свідомості, та він одразу ж відганяв їх — адже погодитися з ними означало розірвати геть усе плетиво свого життя, відмовитися чи не від кожного прийнятого раніше рішення і розпочати все спочатку. Бодай допустивши саме існування таких думок, треба було погодитися на те, що попереду — сила-силенна найрозмаїтіших проблем, і з кожною доведеться щось робити, якось вирішувати, і не буде всьому цьому ні кінця, ні краю… Тепер же полуда спала йому з очей власне через те, що тут уже нічого зробити не можна було. Його повісять. Життєвий шлях стрімко наближається до кінця. Плетиво життя втратило будь-яку цінність, він ним більше не скористається, тож не гріх його й змахнути, все одно оплачувати виставлений правдою рахунок не треба — не буде більше ні важких рішень, ні змін. Такий наслідок випробування страхом смерті Візер із Фростом, либонь, не передбачили.

Жодні питання морального характеру Марка в ті хвилини зовсім не хвилювали. Він озирався на своє життя не з соромом, а з відразою — таке воно було сіре й безрадісне. Ось він — малюк у коротких штанцях — ховається в кущах під парканом і підслуховує, про що там базікають Міртл із Памелою, вперто не звертаючи уваги на те, що насправді їхні балачки зовсім йому не цікаві. Ось він наполегливо змушує себе повірити, що страх як любить проводити неділі в галасливій компанії кремезних «силаків», хоч насправді в глибині душі — тільки тепер у нього нарешті відкрилися очі — мало не тужить за спокійними прогулянками в товаристві Пірсона, того Пірсона, якого йому так важко було кинути, залишити позаду. Ось трохи згодом він ретельно перечитує пустопорожні романи для дорослих і п’є пиво, хоч насправді його тягне до Джона Бюкена й імбирного лимонаду.

Довгі години, витрачені на те, щоб засвоїти жаргон, прийнятий у кожному з товариств, до яких щастило пробитися… постійне намагання цікавитися тим, що його геть не цікавило, і здобувати знання, зовсім йому не потрібні… ледь не героїчне жертвування всіма, хто був милий його серцю, і всім, що було справді йому до вподоби… жалюгідні спроби вдавати, ніби ті «силаки», бректонські «прогресисти» чи HIKE взагалі можуть комусь подобатися — все це раптом звалилося на нього, як сніг на голову, приголомшило і сповнило гірким розчаруванням. Чи робив він коли-небудь у житті те, чого справді хотів? Спілкувався з тими, хто йому подобався? Хоча б їв та пив те, що смакувало? Маркові стало до болю шкода себе — яким же прісним, яким нудним було все його життя!

За звичайних умов йому на думку відразу прийшло б чимало цілком вірогідних пояснень, чому все склалося саме так, а не інакше, вся відповідальність за те, що він опинився тепер біля розбитого корита, лягла б на уявні плечі різних безликих сил, вплинути на які годі… залишалося б тільки скрушно зітхнути і з усім цим змиритися. Тут завинила б і «система», і прищеплений батьками «комплекс меншовартості», й «особливості нашого часу»… Проте цього разу нічого такого не сталося. «Науковий» світогляд ніколи не був для Марка справжньою життєвою філософією, яка входить людині у плоть і кров. Ці погляди жили тільки у нього в голові, були частиною зовнішнього, виставленого напоказ образу, який тепер зникав трохи не на очах, просто випаровувався. Він добре розумів, навіть над цим не замислюючись, що на те розбите корито, на те порожнє наче стара іржава бляшанка життя, на те блукання посушливим і задушливим пустищем прирік себе він сам, тільки він сам і ніхто інший.

Несподівано йому спало на гадку, що для Джейн його смерть стане благом. За весь час до того пустища вторгалося тільки четверо людей зі сторони: в дитинстві — Міртл, у школі — Пірсон, в коледжі — Деністон і ось тепер — Джейн. Прихильність сестри він здобув, коли виріс у «головастого» братика, який одну по одній здобував різні стипендії і спілкувався з впливовими людьми. Вони були близнюками, та в дитинстві вона чомусь грала роль старшої сестри; згодом же перетворилася на сестру молодшу Він повністю втягнув Міртл у свою орбіту; властиво, саме її здивовані очі і простодушні слова у відповідь на його захоплені розповіді про