Читати книгу - "Історик"

Тітка Єва посміхнулася й кивнула, але потім, схоже, згадала, що вона не повинна була розуміти все це англійською.

Трохи пізніше ми спустилися в тунель, котрий, як виявилося, проходив просто під замком, тітка Єва сказала, що вона вибрала для нас один із своїх улюблених ресторанів — «справжній угорський ресторан на вулиці Йожефа Атілли». Мене все ще вражали назви будапештських вулиць, деякі з них здавалися мені дивними або екзотичними, але деякі, як ця, нагадували про минуле, яке, на мою думку, живе лише в книгах. Вулиця Йожефа Атілли була так само широка, як й інша частина міста, і зовсім не була схожа на брудну вулицю, уздовж якої розташувалися табори варварів, що їли сидячи в сідлах. Усередині ресторану було тихо й спокійно, метрдотель поспішив до нас і привітав тітку Єву на ім’я. Вона, здавалося, звикла до такої уваги. За кілька хвилин нас посадили за найкращий столик, звідки ми могли милуватися видом прекрасних старих дерев і будинків та перехожими, які йшли у променях літнього сонця, гучними машинами, що шугали містом. Я відхилився назад і зітхнув від задоволення.

Тітка Єва замовила на всіх нас, як так і треба, і коли подали перші страви, разом з ними принесли міцний лікер — палінку, за словами Хелен, — виготовлений з абрикос.

— Із цим треба їсти щось дуже смачне, — пояснила мені тітка Єва через Хелен. — Ми називаємо це «гортобагі паласинта». Це схоже на пиріг із телятиною — традиційна страва чабанів угорських полонин. Вам сподобається.

Мені справді сподобалося, як сподобалися й усі наступні страви: тушковане м’ясо з овочами, запіканка з картоплі, салямі та крутих яєць, ситні салати, зелені боби й баранина, прекрасний золотаво-коричневий хліб. Я тільки тоді зрозумів, який я був голодний після тривалого дня подорожей. Я також помітив, що Хелен та її тітка їли не соромлячись, із задоволенням, чого в товаристві інших людей не дозволила б собі жодна американка.

Було б помилкою сказати, що ми просто їли. Тому що все, що стосується цієї традиції, мало значення. Тітка Єва говорила, Хелен перекладала. Я ставив кілька питань, але переважно, наскільки я пам’ятаю, я був зайнятий поглинанням як їжі, так і інформації. Тітка Єва, здавалося, добре запам’ятала те, що я був істориком, можливо, вона навіть підозрювала про моє неуцтво в історії Угорщини й хотіла впевнитися, що я не знеславлю її на конференції, або її просто сповнював патріотизм старої іммігрантки. Яким би не був її мотив, говорила вона: просто блискуче, я практично читав наступне речення по її жвавому обличчю до того, як Хелен встигала мені перекладати.

Наприклад, після того як ми вимовили тост із палінкою за дружбу між нашими країнами, тітка Єва додала пікантності до пирога чабанів розповіддю про походження Будапешта. Колись це був римський гарнізон, що називався Аквінум, і дотепер можна знайти римські руїни. Єва стала жваво розповідати про Атіллу та його варварів, які вигнали звідси римлян у п’ятому столітті. У порівнянні з ними оттомани були лише погано вихованими завойовниками, подумав я. Коли ми почали їсти тушковане м’ясо з овочами — страву, яку Хелен назвала яоляш, але поглядом переконала мене, що це був не гуляш, який угорці називали якось інакше — я вислухав довгий опис вторгнення в регіон мадярів у дев’ятому столітті. Під час поглинання страви з картоплі й салямі, яка була, без сумніву, смачніша від м’яса з макаронами та сиром, тітка Єва розповідала про коронацію короля Стефана І, святого Іштвана, що проводилася папою римським 1000 року нашої ери. «Він був язичником, ходив у звірячій шкурі, — розповіла вона мені через Хелен, — але став першим королем Угорщини й навернув свою країну в християнство. У Будапешті всюди можна зустріти його ім’я».

Саме тоді, коли я подумав, що більше не зможу з’їсти ні шматочка, підійшли два офіціанти, несучи таці з солодощами й тортами, які згодилися б для королівського бенкету в Австро-Угорському королівстві — це був вир шоколаду й збитих вершків із чашками кави. «Еспресо», — пояснила тітка Єва. Якимось чином у нас знайшлося місце для всього.

— У кави в Будапешті трагічна історія, — переклала Хелен слова тітки Єви. — Багато років тому, 1541 року, завойовник Сулейман І запросив одного з наших генералів на ім’я Балінт Тюрюк, щоб той пообідав з ним у наметі, і наприкінці обіду, коли генерал допивав свою каву, — він був першим угорцем, який спробував каву, — Сулейман сказав йому, що поки вони їли, кращі турецькі воїни атакували замок Буда. Можеш уявити, якою гіркою здалася йому ця кава.

Цього разу її посмішка була смутною. «Знову оттомани, — подумав я, — якими розумними вони були й жорстокими, дивна суміш естетичної вишуканості й варварської тактики. 1541 року вони вже майже сто років володіли Стамбулом». Згадавши це, я відчув їхню неймовірну силу, завдяки якій вони простягнули свої щупальця по всій Європі, зупинившись тільки біля воріт Відня. Набіги Влада Дракули на них, як і інших християнських воїнів, були схожі на битву Давида проти Голіафа, але при цьому вони були далеко не такими успішними, як Давидова. З іншого боку, спроби дрібного дворянства Східної Європи та Балканського півострова, не тільки Валахії, а також Угорщини, Греції, Болгарії та багатьох інших країн, відтіснити оттоманів нарешті допомогли подолати завойовників. Усе це Хелен передала мені, і в мене виникло спотворене почуття замилування Дракулою. Напевно, він знав, що недовго зможе чинити опір турецьким силам, але все-таки більшу частину свого життя боровся за те, щоб звільнити свою територію від загарбників.

— Тоді турки вже вдруге захопили цю територію. — Хелен ковтнула кави й відхилилася на стільці, трохи зітхнувши — тут для неї була найкраща кава в усьому світі. — Янош Хуняді розгромив їх у Белграді 1456 року. Він один із наших великих героїв, поряд із королем Іштваном і королем Матьяшем Корвінусом, побудував новий замок і бібліотеку, про яку я тобі розповідала. Якщо завтра почуєш по всьому місті передзвін, запам’ятай — це на честь перемоги Хуняді, що відбулася кілька століть тому. Адже по них донині щодня дзвонять дзвони.

— Хуняді… — повторив я задумливо. — По-моєму, ти згадувала його вчора, здається, він переміг 1456 року?

Ми перезирнулися: будь-яка дата, що збігалася з роками життя Дракули, була для нас немов сигналом.

— У той час він був у Валахії, — сказала Хелен, понизивши голос. Я знав,