Читати книгу - "Візерунки долі. Я згодна, Аграфена Осіння"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Барс загарчав. Ось, їй-право, загарчав, як справжній звір, у мене навіть усередині все здригнулося від страху.
– Не дратуй мене, дівчисько, якщо хочеш ще трохи пожити на цьому світі.
Я, звісно, хотіла пожити, дуже навіть, тож одразу замовкла. Проблемка тільки одна: жити я хотіла, але точно не з цим громилом.
Поки я зосереджено дивилася під ноги, намагаючись не втратити рівновагу та не впасти просто під ноги нахабному перевертню, не одразу помітила, що ліс попереду розступився, і ми незабаром вийшли на величезну галявину.
Посередині палало яскраве багаття, а навколо нього, як я здогадалася, сиділи члени Ради, яким Барс збирався мене представити, як свою обраницю.
Я швиденько всіх їх перерахувала. Не знаю, навіщо це зробила, мабуть, намагалася заспокоїтись. На густій траві сиділо дев'ять вовків і одинадцять «людей». Ватажок зграї, що з'явився разом зі мною, був двадцять першим.
Барс виштовхнув мене вперед і оголосив, що я його майбутня дружина. Один з вовків, старий і облізлий, піднявся та підійшов до мене ближче. Він понюхав повітря і, нахиливши лобасту голову, уважно вдивився в мене своїми мутними очима. Несподівано переді мною замість вовка виник згорблений сивий дід. Я здригнулася і відскочила назад.
– Ця жінка не вільна, – тицьнув він на мене пальцем. – І її чоловік живий. Я відчуваю його запах на ній.
– Це ненадовго, – гаркнув Барс, – він скоро помре.
Я кинула на самовпевненого нареченого такий повний ненависті й зневаги погляд, що це помітив не тільки старий, що стояв поруч, але й інші вовки. Молодий на вигляд хлопець також піднявся з землі й, перевівши погляд з мене на Барса, спокійно сказав:
– Ця жінка тебе не хоче.
– Не має значення. Вона все одно буде моєю. Вона – моя пара.
– Не може цього бути, – таки не змовчала я, – у мене вже є пара!
– Дівчисько має рацію, – заговорив ще один перевертень, – у неї шлюбна мітка на шиї. Вона вже є комусь парою. Тільки не можу втямити, кому.
– Я не зрозумів, – переводячи пронизливий погляд з одного члена Ради на іншого, обурився ватажок, – ви зі мною чи проти мене? Ви чудово знаєте, що в таких суперечках Сяючий завжди на стороні перевертня.
– Це правда, – підтвердили одразу кілька голосів. – Закон на твоїй стороні.
– Що це за закон такий придуркуватий, що...? – закричала я, чітко розуміючи, що зараз вони всі підтримають його, і мені звідси вже не вирватися.
Але договорити я не встигла. Відкрився портал, і з нього вийшов Кордевідіон Тарлійський.
– Дін! – вигукнула я, кинувшись до чоловіка, але мене одразу ж схопили за руку.
Очі Діна звузилися, в них спалахнула лють. Зціпивши зуби, він рушив прямо до нас. Один із тих, хто підтримував Барса, кинувся йому назустріч, і вони зійшлися у двобої.
Я, шалено вириваючись, намагалася кинутися на допомогу своєму чоловікові. Адже результат цієї битви був очевидний – Кордевідіона тут уб'ють! Ще кілька перевертнів підхопилися і вступили в бійку.
Дін молотив кулаками направо і наліво, розкидаючи перевертнів, як маленьких цуценят. Але я знала, що довго це не триватиме, адже він лише нещодавно одужав, а на нього вже нападали п'ятеро перевертнів.
Я не встигла побачити, що сталося далі. Лише почула, як Дін зашипів від болю. Виявилося, що один із "чесних" і "сміливих" нападників, не довіряючи своїм силам, вирішив швидше завершити бій і витягнув ножа.
З порізу на передпліччі Діна почала текти кров, і я відчайдушно скрикнула. І раптом сталося щось абсолютно неочікуване. На мить Дін немов застиг, а потім несподівано розкидав своїх супротивників, кинувся до багаття і підняв руку над полум’ям. Краплі його крові впали у вогонь і всі навколо одразу завмерли. Я не могла зрозуміти, чому бій так раптово припинився, поки не почула голос свого чоловіка:
– Сяючий! Благаю тебе про милість і заступництво. Твоєму підданому потрібна допомога. Прийди й розсуди суперечку: два альфи – одна самка.
Дін опустився на одне коліно і схилив голову в шанобливому поклоні. Я трохи рота не розтулила від подиву. Що це тут відбувається? Невже самка – це я?
Я, мабуть, образилася б, якби від цього не залежало наше з чоловіком життя. І що тепер? Чого всі стоять і чекають. Невже, справді, сподіваються, що божество от-от з’явиться прямо перед нами?
Але не встигла я впоратися з черговим нервовим потрясінням, як приспіло нове. Я відсахнулася, і навіть зуби в мене клацнули від несподіванки, коли легко перестрибнувши через перевертнів та, заодно, через вогнище, переді мною м’яко приземлився величезний чорний вовк. Розміром він був чи не більший за лева. Звідкись з неба спікірував яструб і вмостився на спині новоприбулого. Усі перевертні прийняли свої звірині форми й схилили кудлаті голови перед своїм "шефом".
Так ось це і є Сяючий? Те саме божество, якому поклоняються всі перевертні?
Я здивовано розглядала здоровенного вовка, шерсть якого, у яскравому світлі вогнища, виблискувала синім. Хижак докірливо подивися на мене, наче розумів про що я думаю.
Хм, а, справді, чому він такий чорний, якщо Сяючий?
Звір знову кинув на мене тепер уже глузливий погляд, і миттю на його місці опинився напрочуд гарний молодий хлопець із вогняним волоссям до пояса. Вогняним не в сенсі рудим, а, по-справжньому, з вогню! Язики полум’я спалахували й сипали іскрами. Яструб тепер гордо сидів на плечі юнака. Здуріти можна! Не встигла я ще щось подумати, як відчула наче легкий ляпас у потилицю, і в голові пролунав голос: «Поводься чемно, дитино».
Це про мене? Я дитина? Та чи давно сам із повзунків…? Відразу ж отримала потиличник більш вагомий: «Не зли мене, дитя. Це не у твоїх інтересах». Я одразу капітулювала і навіть руки підняла, визнаючи поразку. Аби ж він тільки розсудив за справедливістю!
Ще один погляд помаранчевих очей у мій бік, і я швидко прикрила рота руками й навіть заплющила очі та покивала головою, показуючи, що мовчу-мовчу. Потім обережно розплющила очі.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Візерунки долі. Я згодна, Аграфена Осіння», після закриття браузера.