Читати книгу - "Руїна та відновлення, Лі Бардуго"

мене будь-якої миті можуть накинутися волькри, але не ризикувала закликати світло. «Думай», — змушувала себе. Жодних ідей. Вибухових порошків немає. Шмагонути Розтином я не зможу. Рукав мокрий від крові, а кроки почали сповільнюватися. Мені потрібно знайти когось, хто зцілить мою руку. Потрібно перегрупуватися. Я не могла знову просто втекти від Дарклінґа так само, як утекла під час нашої першої битви у Зморшці. Відтоді я весь час тікала.

— Аліно.

Я рвучко обернулася. Малів голос лунав у темряві. «Нехай це буде просто звукова ілюзія», — подумала я. Проте знала, що Верескуни давно підняли свою ковдру. Як він мене знайшов? Дурнувате запитання. Мал завжди мене знаходив.

Я задихнулась і схопилася за поранену руку. Попри біль та ризик, закликала слабеньку хвилю світла й побачила заплямоване брудом і кров’ю миле обличчя. І ніж у хлопцевій руці. Я впізнала клинок. Тамарин, створений гришею. Невже вона запропонувала його Малові для цієї миті? Чи йому довелося розшукати дівчину, аби попросити про послугу?

— Мале, не треба. Ще не все втрачено…

— Все, Аліно.

Я спробувала висмикнутися, та він щосили схопив мене за зап’ястя і стиснув пальці. Яскрава блискавка сили протнула нас обох, кличучи мене, вимагаючи, щоб я ввійшла в ті двері. Другою рукою хлопець стиснув мої пальці на руків’ї ножа. Світло здригнулося.

— Ні!

— Не дозволяй усьому цьому перетворитися на марноту, Аліно.

— Прошу…

Перекрикуючи галас битви, пролунав чийсь несамовитий зойк. Схоже на Зою.

— Врятуй їх, Аліно. Не змушу мене жити з думкою, що я міг зупинити це.

— Мале…

— Врятуй їх. Дозволь мені цього разу понести тебе. — Він зазирнув мені в очі. — Поклади цьому край, — попросив.

Його рука стиснулася міцніше. «Наша історія не матиме кінця».

Я ніколи не дізнаюся, що саме скерувало мою руку — жадібність чи самозакоханість. Малові пальці лежали на моїх, коли я штовхнула ніж угору й устромила його хлопцеві в груди. Інерція смикнула мене вперед, і я затнулася. Потягла назад, і ніж випав із наших рук, а з рани заструменіла кров, та хлопець продовжував стискати моє зап’ястя.

— Мале, — схлипнула я.

Він закашлявся, і на губах заграли криваві бульбашки. Заточився вперед. Я мало не впала, притискаючи його до себе; він так міцно стискав моє зап’ястя, що здавалося, наче ось-ось тріснуть кістки. Мал з вологим хлюпанням ковтнув повітря. Навалився на мене всією вагою, тягнучи донизу, та не розтискаючи пальців, притискаючи їх до моєї шкіри так, наче хотів поміряти пульс.

Я зрозуміла, коли його не стало.

На мить усе стихло, дихання зникло — а тоді цілий навколиш­ній світ вибухнув білим вогнем. У мене заревіло у вухах, лавина звуку струсонула піски та змусила завібрувати повітря.

Я скрикнула, коли сила потекла в мене, випалюючи нутрощі, пожираючи мене зсередини. Я перетворилася на живу зірку. На полум’я. На нове Сонце, народжене, щоб випалити повітря і проковтнути землю.

«Я — руйнація».

Світ затремтів, розчинився, обрушився під власною вагою. А тоді сила зникла.

Я рвучко розплющила очі. Мене огортала темрява. У вухах дзвеніло. Я стояла навколішках. Намацала руками Малове тіло, вологі зморшки його просоченої кров’ю сорочки. Скинула вгору долоні, закликаючи світло. Нічого не сталося. Я спробувала знову, тягнучись до сили, та не знаходячи її. Почула десь угорі вереск. Над нами кружляли волькри. Я бачила спалахи вогню Пекельників, тьмяні обриси солдатів, що боролись у фіолетовому сяйві скіфів. Десь вигукували моє ім’я Толя з Тамарою.

— Мале…

У горлі саднило. Я не впізнала власного голосу. Потяглася до світла, як робила колись глибоко в череві Білого Собору, шукаючи найтоншого вусика. Та цього разу все було інакше. Я відчувала всередині рану, пустку на тому місці, де раніше було щось цілісне та правильне. Я не була зламана. Я спорожніла.

Гупнула кулаком по Маловій сорочці.

— Допоможи мені, — прохрипіла.

«Чи існує щось нескінченне? Усесвіт і людська жадібність».

Що це був за урок? Що за хворий жарт? Коли Дарклінґ забавлявся з силою в серці творення, його нагородою стала Зморшка — місце, де його сила безглузда, погань, що на сотні років прирекла на залежність його самого і його країну. Отже, на мене чекало таке покарання? Невже Морозов справді був божевільний чи просто невдаха?

— Хтось, допоможіть! — закричала я.

До мене бігли Толя з Тамарою, а за ними — Зоя; їхні тіла вихоплювало світло, що лилося зі скляних каністр із люмією. Хлопець кульгав. У Зої була обпечена половина обличчя. Тамара — практично повністю закривавлена від залишених нічєвоями ран. Побачивши Мала, всі застигли на місці.

— Поверніть його, — заплакала я.

Близнюки впали на коліна біля хлопця, але я помітила, як вони перезирнулися.

— Аліно… — озвалася Тамара.

— Прошу, — схлипнула я, — поверніть його мені.

Тамара розкрила Малові рота, намагаючись нагнати в легені повітря. Толя поклав йому руку на груди, затискаючи рану й не полишаючи спроб відновити биття серця.

— Нам потрібно більше світла, — кинув він.

У мене вирвався приглушений сміх. Я здійняла вгору долоні, благаючи світло й усіх Святих, які коли-небудь існували. Це не допомогло. Мій жест здавався фальшивим. Це була пантоміма. За ним нічого не стояло.

— Не розумію, — плакала я, притискаючись вологою