Читати книгу - "Руїна та відновлення, Лі Бардуго"

Баґхра попереджала: «Можливо, тобі не вдасться пережити жертву, якої вимагатиме мєрзость». Та який був сенс у цій жертві? Невже нам судилося жити лише для того, аби стати уроком щодо ціни жадібності? Невже отакою була істина в божевіллі Морозова; невже все це було якимось жорстоким рівнянням, в якому наше кохання і втрата в сумі давали нуль?

Це було занадто. Ненависть, біль та скорбота приголомшили мене. Якби сила повернулася хоч на секунду, я спалила б цей світ до пня.

Аж раптом я побачила його — віддалений вогонь, мерехтіння клинка, що розрізав темряву. Перш ніж мені вдалося щось збагнути, з’явився ще один — яскрава цятка, що перетворилася на два широкі промені, які несамовито розхитувалися наді мною. А за кілька кроків від мене з темряви вирвався водоспад світла.

Коли мої очі прилаштувались, я побачила Владіма, котрий застиг із роззявленим від шоку та подиву ротом, а з його долонь лилося світло. Повернувши голову, я побачила, як по цілій Зморшці по черзі розквітають іскрами люди, наче зорі в сутінковому небі, — сонячні солдати й опричники забували про свою зброю, їхні приголомшені, сповнені благоговіння й переляку обличчя купались у світлі.

Я пригадала слова, сказані Дарклінґом на борту корабля, що долав крижані води Кістяного Шляху: «Морозов був диваком. Трохи нагадував тебе — його тягло до пересічних слабкодухів».

Його дружина була отказанкою.

Він мало не втратив доньку-отказанку.

Він вважав себе самотнім у цілому світі, єдиним, наділеним такою силою.

Тепер я зрозуміла. Збагнула все, що він зробив. Це був дар трьох підсилювачів: сила, помножена на тисячу, та не в одній людині. Скільки Кликунів щойно народилося? Як далеко сягнула сила Морозова?

Навколо мене світло розпускалося арками й водоспадами, в темряві неприродної ночі розквітав яскравий садок. Промені зустрічались і, перехрещуючись, спалювали темряву. Я почула верески волькр, і Зморшка почала розпадатися. Це було диво.

Та мене це не цікавило. Нехай святі залишать свої дива собі. Нехай гриші залишать собі свої довгі життя та уроки. А Мал — мертвий.

— Як?

Я підвела погляд. Поруч із нами стояв приголомшений Дарк­лінґ, спостерігаючи, як навколо розпадається Зморшка.

— Це неможливо. Неможливо без жар-птиці. Третій…

Чоловік змовк, наштовхнувшись поглядом на Малове тіло, на кров на моїх руках.

— Це неможливо, — повторив він.

Навіть тепер, коли знайомий нам світ знову виникав у вибухах і спалахах світла, він не міг осягнути, чим насправді був Мал. І не зміг би.

— Що це за сила? — допитувався Дарклінґ. Він пошкандибав до нас в оточенні своїх потвор, закрутивши в долонях тіньові вихори.

Близнюки витягли зброю. Я, не замислюючись, скинула вгору руки й потяглася до світла. Нічого не сталося. Дарклінґ здивовано подивився на мене. Опустив руки. Пасма темряви зблідли.

— Ні, — промовив він, приголомшено хитаючи головою. — Ні. Це не… Що ти накоїла?

— Продовжуйте працювати, — наказала я близнюкам.

— Аліно…

— Поверніть його мені, — повторила я.

У моїх словах не було сенсу. Я розуміла це. Вони не володіли могутністю Морозова. Та Мал міг розгледіти кролика серед каміння. Міг знайти північний полюс, стоячи на голові. І знайде зворотний шлях до мене.

Я зірвалася на ноги, а Дарклінґ кинувся мені назустріч. Його руки потяглися до моєї шиї.

— Ні, — прошепотів він.

Лише тоді я зрозуміла, що нашийник упав. Я опустила погляд. Його уламки лежали біля Малового тіла. І зап’ястя було голим — пута теж зламалися.

— Так неправильно, — повів далі Дарклінґ, і я почула в його голосі розпач і нову, досі незнайому муку.

Його пальці торкнулися моєї шиї, лягли на обличчя. Я не відчула хвилі впевненості. На його поклик не відповіло жодне світло в мені. Дарклінґові сірі очі — стурбовані, мало не налякані — шукали моїх.

— Тобі судилося бути схожою на мене. Тобі судилося… А тепер ти ніщо.

Він опустив руки. Я бачила, що чоловіка протнув здогад. Він був по-справжньому самотній. І завжди таким лишатиметься. Я бачила порожнечу в його очах, відчувала, як роззявлена прірва всередині ширшає, перетворюючись на безкраю пустку. Його спокій, уся його холодна впевненість покинули свого власника. Дарклінґ загорлав від люті. Широко розкинув руки, закликаючи темряву. Нічєвої розлетілися, наче зграйка наляканих пташок із живоплоту, й накинулися на сонячних солдатів і опричників без розбору, збиваючи їх з ніг, гасячи світло, що лилося з їхніх тіл. Я знала, що Дарклінґів біль бездонний. Він просто продовжуватиме вічно падати в нього.

Милосердя. Чи розуміла я його колись по-справжньому? Чи дійсно вірила, буцімто знаю, що таке страждання? Як пробачати? «Милосердя, — подумала я. — До оленя, до Дарклінґа, до нас усіх».

Якби нас досі пов’язувала та линва, він міг би відчути, що я задумала. Пальці зігнулися в рукаві пальта, вигинаючи навколо леза ножа — того, який я підняла з піску, мокрого від Малової крові, — завиток тіні. Це була єдина сила, що залишилася зі мною, та насправді ніколи не була моєю. Відлуння, жарт, карнавальна витівка. «Це те, що ти отримала від нього».

— Мені не потрібно бути гришею, — прошепотіла я, — щоб скористатися гришинською сталлю.

І плавним рухом я глибоко встромила Дарклінґові в серце загорнуте в тінь лезо.

Він видав ледь чутний звук, трохи гучніший за видих. Подивився на руків’я, що стирчало з грудей, а тоді знову перевів погляд на мене. Насупився, зробив крок, злегка заточився. Випростався.