Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

про те, що всі ці події проходили під централізованим керівництвом одного вождя, чи хоча б під проводом одного клану. Напевно, що терени Наддніпрянщини та Північного Кавказу під скіфським керівництвом не становили політичної єдності. Скоріш вони контролювались кількома спорідненими кочовими ордами, що могли ситуативно об’єднуватись для війни, а в інші часи могли й ворогувати одна з одною.

Військова справа часів Геродотової Скіфії

Традиційно, однією з поворотних точок у скіфській історії вважалась війна із перським царем Дарієм, що за різними підрахунками мала місце у проміжку від 516 до 512 рр. до н. е. Утім, як показує археологічний матеріал, першість якого над писемними джерелами ми беззаперечно визнаємо, ці події не справили помітного впливу на військові традиції скіфів. Навіть більше, вони майже не позначились на культурі племен Північного Причорномор’я загалом[66].

Натомість, дещо раніше відбулись дійсно кардинальні зміни. Приблизно у середині — третій чверті VI ст. до н. е. відбувається різка зміна озброєння та вершницького спорядження. Археологи приходять до думки про те, що в цей час у Північне Причорномор’я вторгається нова хвиля кочовиків, які також лишилися відомі під іменем скіфів. Можливо, це було спричинене завойовницькою політикою Перської держави Ахеменідів у Середній Азії (походи проти массагетів та саків). Однак не виключається можливість переселення частини скіфів із Північного Кавказу, адже саме тоді у Степовому Подніпров’ї з’являються антропоморфні стели, раніше відомі лише на Північному Кавказі.

Можливо, відголосок цих подій зберігся в пасажі Геродота про війну скіфів з нащадками своїх рабів. У ньому йдеться про те, що після повернення з передньоазійських походів скіфи виявили, що за відсутності чоловіків, їхні жінки одружились з рабами і виростили нове покоління молодих скіфів, котрі вже не визнавали старших за своїх володарів. Якийсь час скіфи не могли здолати їх, і лише взявши до рук батоги, показали що не вважають супротивників за рівню і здобули перемогу.

Говорячи про зміни у речах воїнської субкультури, слід найперше відзначити кінську вузду, зокрема псалії. Псалії — це пара вертикальних стрижнів, свого роду проміжна ланка між вудилами та вуздечкою. За ранньоскіфського часу їх часто виготовляли з кістки чи рогу та оздоблювали зображеннями істот, що уособлювали військовий дух: коня, пантери, грифа тощо. У другій половині VI ст. до н. е. декор псалій спрощується, відтепер побутують лише металеві вироби. Але, що важливіше, замість псалій з трьома отворами впроваджуються зразки з двома отворами. Ця, на перший погляд незначна зміна, насправді свідчить про появу вузди з іншою системою кріплення. Характерно, що у Центральній Азії псалії з двома отворами відомі ще з VIІ ст. до н. е., а у Внутрішній Азії вони з’явились принаймні на півтора сторіччя раніше.

Інша риса, що засвідчує далекосяжні контакти зі Сходом — так звані «конуси», або «великі ворворки» напівсферичної та урізано конічної форми, виготовлені з бронзи чи золота. Вважається, що вони були принесені з Сінцзяну, де найбільше були поширені починаючи з VI ст. до н. е. Щодо їх використання у воїнському побуті, то засвідчено прикрашення ворворками сагайдаків та горитів. Окрім того, висловлено думку про їх використання як оздоби бунчуків чи приладів для вживання наркотичних речовин.

Наступна інновація — наконечники стріл. У часи передньоазійських походів побутували дволопатеві, трилопатеві та тригранні наконечники з виступаючою втулкою і часто з шипом. Утім із середини VI ст. до н. е. у Північному Причорномор’ї побутують наконечники з прихованою втулкою, відомі у Приураллі ще з кінця VIІ ст. до н. е. Згодом архаїчні вироби можуть бути зустрінуті у поодиноких випадках у сагайдачних наборах аж до 4 ст. до н. е. Але в цих випадках вони розглядаються вже як амулет. Для аналізу наконечників стріл важливе значення також мають технологічні спостереження: нові типи були відлиті зі сплаву міді з сурмою, що засвідчує зв’язок їх власників з Поволжям та Приураллям.

Простежується й зміна у підході до виробництва наконечників. Починаючи з другої половини VI ст. до н. е. фіксується масове і серійне виробництво однотипних зразків. Із цим спостереженням перегукується оповідь Геродота про легендарного скіфського вождя Аріанта, котрий захотів перелічити своїх підлеглих і наказав кожному принести по одному наконечнику стріли. Наконечники переплавили і з них виготовили велетенський казан, що вміщував шістсот амфор і був встановлений в місцевості під назвою Ексампай, що означає «Священні шляхи». За приблизними розрахунками, на виготовлення такого казана мало б піти від 6 до 13 мільйонів наконечників стріл, а важити готовий виріб мав би від 21 до 41 т, що є абсолютно фантастичними числами. Втім, попри безперечно міфологічний характер цього сюжету, очевидно ототожнення «народу-війська» з їхньою зброєю.

Нові риси простежуються у оформленні мечів та кинджалів скіфів нової хвилі. У цей час з’являються більш стрункі зразки з полегшеним навершям та перехрестям, майстри перестають оформляти нервюру на клинку, що позначає остаточне розставання з традиціями передскіфського часу. Упроваджуються нові образи в декорі зброї: морди вовка на рукоятках, кабани на золотих обкладках піхов, «стовпчики» з фігур хижих тварин тощо. Із середини VI ст. до н. е. у оздобленні церемоніальних мечів, замість близькосхідних мотивів, угадується рука іонійських греків. Це стосується золотих оздоб, прикрашених у техніці скані та зерні із використанням емалі.

Далі перелік змін у озброєнні можна було б продовжувати досить довго. Особливо це стосується артефактів, пов’язаних зі світоглядними практиками, зокрема декору коштовних зразків. Але наведених прикладів достатньо щоб проілюструвати характер змін. Загалом простежується приток нового населення з Центральної Азії, яке, можливо, захопило й деякі північнокавказькі кочові елементи, що проживали там ще з ранньоскіфського часу.

Утім, напевно, у цей час не відбулось зміни всього населення. Вірогідно ранні скіфи були підкорені новоприбулими кочовиками і включені до складу їхніх орд. Про це свідчать так звані змішані комплекси, де, наприклад, архаїчна вузда поєднувалась у похованні з інноваційними наконечниками стріл, або архаїчні мечі — з іонійським столовим посудом.

У цей же час, за словами Геродота, загін скіфських найманців опиняється на службі у володарів Афін, де вони виконували поліцейські функції. Хоча, не виключено, що вони приймали участь й у війнах. На підтвердження їхньої присутності можна згадати знахідки скіфських наконечників стріл на грецьких святилищах та сюжету «скіфського лучника» на розписному посуді. Напевно, що проникнення скіфів на службу до греків було одноразовою акцією. Але цими найманцями могли бути вихідці не тільки з Північного Причорномор’я. На це вказує специфічна форма горита, зображена на вазах, яка у більшій мірі характерна спорядженню кочовиків Центральної Азії.

У середині VI ст. до н. е. припиняється традиція зведення велетенських курганів у Лісостепу. Саме цим часом датується курган Шумейка у Посуллі висотою 19 м. Загалом, простежується, що в середині VI ст. до н. е. воїнські поховання з архаїчним комплексом озброєння розташовувалися у Подніпров’ї та Посуллі, тоді як найранніші могили скіфів «нової хвилі» фіксуються в басейні Псла і Ворскли. Напевно, у цьому регіоні магнітом стало Більське городище, яке саме в цей час розширяється і укріплюється. Нагадаю, ця пам’ятка примітна численними слідами металургійного виробництва — знахідками горнів, спеціалізованих інструментів та відходів виробництва.

Цей же час характеризується широким освоєнням Північного Причорномор’я грецькими колоністами[67]. Греки на цьому етапі майже не вплинули на скіфське озброєння. Нав­паки, судячи зі знахідок з античних некрополів, колонізатори охоче запозичували місцеву варварську зброю. Натомість, античні поліси стали ще одним центром тяжіння для скіфів.