Читати книгу - "Дона Флор та двоє її чоловіків"

ні словом, ані жестом. Будь обачний, Теодоро, не поспішай, інакше ти можеш назавжди втратити її, завдавши цьому тендітному створінню смертельного удару, від якого вона ніколи не зможе оговтатися. Пам’ятай, що зараз із тобою дружина, а не безсоромна розпусниця, якій платять за задоволення, не замислюючись про стриманість чи пристойність. Бо продажні жінки на те й існують, то їхня робота, а вона створена для кохання. А кохання, як ти це, Теодоро, знаєш, вимагає делікатності й передбачає не лише фізичне, а й духовне єднання. Тим більше обачність необхідна, коли йдеться про першу шлюбну ніч, тому вважай, адже споганити її — це як собаці муху з’їсти. А чи знаєш ти, що саме від цієї ночі залежить подальше подружнє щастя, а надто, зважаючи на гіркий досвід її першого заміжжя!

Адже, судячи з чуток, перший шлюб його теперішньої дружини був сповнений страждань і принижень. Тому ти маєш бути відданий і ніжний, щоб заглушити в її змученому серці спогади про колишні образи та зневагу. Ти маєш дати все, чого вона раніше не мала, і ніколи, ніколи не змусити її страждати.

Тієї миті, гамуючи пристрасть, прагнучи порозуміння та ніжності, маючи за плечима кожен свою дорогу, свої помилки та досвід, вони навпомацки шукали вихід із чіпкої павутини зніяковіння, тож кинулися, мов відчайдушні астронавти, у небесну блакить, щоб там віднайти прихисток, неземну орбіту такого бажаного спокою та єднання.

Доктор Теодоро добре знався на астрономії: він називав доні Флор сузір’я, планети і комети, розповідав про їхні розміри і велич світил в галактиках — з найпотаємніших закутків небес він вибирав дрібненьку, тендітну зірочку і клав її в маленьку долоньку своєї дружини.

Тієї ночі, їхньої першої шлюбної ночі він подарував їй те, чого ніколи не дарував жоден чоловік своїй коханій: намисто осяйних мерехтливих зірок з точним описом їхньої ваги, розміру, розташування у просторі та відстані до Землі. Він знімав ці прозорі світила з небесної темряви і ладнав з них розкішні коралі для Флор.

Оту велику, майже синю зірку, що мерехтить у твоєму волоссі, кохана, я взяв аж онде на обрії, це Венера, найяскравіша з усіх, її ще називають вечірньою, бо займається вона разом із першими сутінками, а також вранішньою зорею, бо на світанку вона теж миготить над морем. А латиною, о, кохана!, латиною цю зірку називають stella maris, адже вона слугує надійним дороговказом морякам…

То був не сухий і нудний урок космографії, а галантне, палке освідчення в коханні, єдиний для нього спосіб подолати острах і покласти до її колін магію ночі та любові, єдиний спосіб, коли разом із таємницями Всесвіту він міг відкрити їй таємницю свого серця. Дона Флор, прикрашена зірковим намистом, покірно схилила голову чоловікові на груди, насолоджуючись спокоєм і його багатими знаннями.

— То ж ота Венера, богиня кохання, так? Ота, яка без рук? — запитала вона, хоча хотіла сказати геть інакше: «Бачиш, своїм добрим світлом вона осяває наше сімейне вогнище, це воістину наша щаслива зоря; не бійся, любий мій, ти не скривдиш мене, якщо вдовольниш нарешті свою нестерпну спрагу, якщо нетерпляче зірвеш з мене сукню, що Розалія прислала мені з Ріо, якщо пристрасно кинеш мене на оте простирадло, помережене зорями, і палко припадеш до мене вустами, якщо зануришся в благодатну безодню моїх вод і ми разом запливемо в розкішний сад, сповнений стиглих плодів».

Та чи насмілиться вона таке сказати?

Усміхнувшись, доктор нарешті наважився своєю тремтячою рукою сильніше стиснути її плече. «Так, кохана, це Венера — богиня любові в грецькій міфології й безсмертний витвір геніального скульптора…»

Дона Флор знову помітила, як бракує йому впевненості й відваги рішуче та відчайдушно зруйнувати стіну між ними. Це ж яким треба бути розумним, щоб стільки всього знати, стільки всього, крім одного: як підступитися до своєї законної дружини і оволодіти нею. А вона сама! Але ж не може Флор, попри нестримне бажання, перебрати ініціативу на себе. Вона вже і так забагато собі дозволила. Сміливіше, мій Теодоро.

Однак вперед Теодоро насилу повз. Подарувавши дружині прикрасу — зіркове намисто, він поклав до її ніг усі багатства світу, зокрема нафтові:

— Кажуть, десь тут мають бути величезні нафтові родовища. Якби ми освоїли ці багатющі природні поклади, то стали б достоту могутньою нацією…

Фонтани нафти, вишки і свердловини — всі ці скарби він дарував дружині у їхню першу шлюбну ніч.

— Я теж про це чула… Дядько Порту розповідав, він тут колись викладав…

Дона Флор міцніше пригорнулася до чоловікового плеча. За вікном мерехтіла запаморочливо-ароматна жасминова ніч, пахощі линули від дому доктора Піменти і дони Філо аж до далекого Сан-Томе-де-Парипе, а фармацевт (його ерудиція могла дорівнятися хіба що до ерудиції дони Жізи) дарував і дарував доні Флор зорі, що, здавалося, наввипередки запалювалися у них над головою.

— …поглянь, кохана, отам, над деревами — три Марії із сузір’я Оріон…

Осяйна повня сталевим лезом ділила навпіл чорне, аж нафтове, плесо спокійного моря, що, здавалося, застигло. Ліхтарі вітрильників, немов заблудлі комети, мчали вздовж берегів Параґуасу повз старовинні міста і селища, яких от-от вже не стане.

Тут, у гавані, море спокійне та лагідне, і лише пестливий бриз злегка колише гілки дерев. Дона Флор милується осяяними місячним маревом морем, піском, човнами. Усе навколо так і дихає спокоєм.

А за тією тихою гаванню вирує океан, лютий і бурхливий, із небезпечними підводними течіями, загрозливими приливами і відливами; вільний океан, що в його безмежних просторах завиває вітер і гуляють шторми. Божевільний і пристрасний океан, що хлюпоче об берег Ітапоа, бризом розносить свій аромат у гостинні будиночки, самотні й віддалені від цивілізації, де заборонені любощі розриваються пристрастю й спалахують всіма барвами блаженства. Там немає нудотного запаху жасмину, там у повітрі витає благодатна, нестримна волога, гостро пахне сарґасумом, устрицями та морською сіллю. Хоча навіщо про це згадувати? Навіщо, коли такою незворушною тишею просякнута зоряна ніч, і спокій панує над нерухомим морем і зніяковілим подружжям? Краще розповідай мені про зірки, Теодоро, ніж я маю ворохобити чудові спогади свого затьмареного минулого, похованого навіки в моєму серці. Нехай твої світила осяють наш широкий радісний шлях і наше життя буде спокійне, як ця гавань. Дона Флор затремтіла, а на її очах забриніли сльози.

— Ти тремтиш, тобі холодно, люба? Стає досить зимно, ще чого доброго застудишся. Зачинімо вікна. — Доктор Теодоро всміхнувся і несміливо запитав: — Кохана, тобі не здається, що настав наш час?

Вона теж усміхнулася й, сховавшись за його спиною, лукаво прошепотіла: «Тут керуєте ви, мій пане». Він був такий делікатний