Читати книгу - "Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало"

Учасники сну дружно зникли, замінившись травою, що шаруділа під вітром, і шахішем, що гарцював на спині Ярослава. Власне останній і верещав.

— Ти чого? — Запитав хлопець. — Боїшся, що я обгорю?

Смугастий гризун видав ще один пронизливий вереск, пирхнув і перемістився на край підстилки біля лівої ноги Ярослава. Щось Ярославу ця мишача телепортація нагадувала.

— Нікуди я з тобою не піду. Мені й тут непогано, – попередив гризуна, поворушивши пальцями на нозі. Раптом відчепиться?

Гризун знову пирхнув.

Підеш як миленький. Тобі ж нудно, а там буде щось дуже цікаве.

— Черговий блондин у некондиційному стані? – поцікавився Ярослав. — Блондинами я ситий по горло. Їх і так на цілих дві людини більше, ніж потрібно для душевного спокою.

Гризун поворушив вусами.

Та ти що? Блондин, це вчорашній день. Жодних блондинів. Кому вони взагалі цікаві?

— Блондинка? – не повірив своєму щастю Ярослав.

Правильно не повірив.

Гризун знову пирхнув.

Яка ще блондинка? Сам шукай собі блондинок.

— Знаєш, я абсолютно впевнений, що якщо зараз піду за тобою, нічого, крім чергових неприємностей, там не знайду.

Шахіш пробігся туди-сюди. Як переконувати господаря, він уявляв слабко.

Це важливо.

— Мені?

Усім.

Який впевнений, ти дивися.

– Усім – занадто неоднозначне поняття, – повчально сказав Ярослав. — І розуміти під усіма можна будь-кого. Боюся, я до цих усіх не входжу. Мені абсолютно байдуже, куди ти хочеш мене відвести.

Гризун став стовпчиком і задумливо глянув на господаря.

Якщо абсолютно байдуже, чому б не піти? Ти ж не любиш сидіти без діла. Казки цілими днями читаєш від нудьги, хоч сам розумієш, що в чомусь ти помилився, тому твої припущення від початку не вірні. А так, провітришся. Може, нова ідея з'явиться. Ідея, що чогось вартує. І ти зможеш розшифрувати головоломку.

— Слухай, у тебе серед родичів волохатих чоловічків з ріжками, п'ятачками, хвостами, копитами та вилами на плечах нема? А то, знаєш, твоя манера переконувати нагадує одне не дуже приємне місце.

Гризун пирхнув.

Ти йдеш?

— Іду, йду, — пробурчав Ярослав, дивуючись своїй поступливості. — Зараз, тільки одягнуся. Але якщо там знову буде блондин, більше я на твої вмовляння не піддамся.

Жодних блондинів. Там щось набагато цікавіше.

– Це мене не заспокоїло, – запевнив Ярослав, натягуючи сорочку. — Поняття "цікаве" у нас також може не збігтися. Тобі цікаво, а мені аби ноги забрати. Сподіваюся, цього разу обійдемося без підземних лабіринтів. Вони мене останнім часом дратують. До чого б це? А?

Гризун знову пирхнув. Не шанує він господаря. Зовсім. Взяти б його за хвіст, розкрутити і закинути кудись подалі. Нехай когось іншого водить до всіх потерпілих поспіль. У тому, що наприкінці шляху знайдеться черговий потерпілий, Ярослав нітрохи не сумнівався. Доля в нього така. Або прокляв хтось. Мало що?

Цікаво, тут існують чаклунки, котрі займаються чищенням карми та зняттям порчі. Ярослав би до них сходив. Просто про всяк випадок.

— Ну, веди Сусанін і пам'ятай про долю свого попередника.

Смугастий гризун слухняно матеріалізувався на долоні господаря і розвернувся мордочкою у бік найбільших і непрохідних на вигляд кущів.

— А оминути ніяк? — запитав Ярослав.

Ні. Напрямок загубиться. Це така тонка структура.

— А я значить, товста структура і особливо яскраво це виявиться, коли я застрягну, — сказав Ярослав. — Гаразд. Сподіваюся, там гадюки не водяться.

Окинувши на прощання поглядом таке привабливе озеро, Ярослав пересадив смугастого гризуна на плече і розсунув найближчі гілки чагарника, намагаючись роздивитись в цих чагарниках щось хоч віддалено схоже на прохід. Нічого схожого він там не виявив. Довелося лізти так. Втішало тільки одне, колючок у чагарника не було. Щоправда, це не означало, що вони не зустрінуться десь далі на шляху.