Читати книгу - "Сфера"

— Гаразд, як ви бачите, ось ми маємо мешканців району, всі переймаються своїми справами. У них блакитне забарвлення, бо вони зареєстровані у «Сусідському нагляді», і їхні відбитки пальців, сітківки, номери телефонів і навіть медичні показними містяться у пам’яті системи.

— Це бачить кожен мешканець? — запитав Стентон.

— Саме так. Зображення на домашньому моніторі.

— Вражає, — мовив Стентон. — Я вже заінтригований.

— Отже, як ви бачите, в районі лад і спокій. Усі, хто там є, там і мають бути. А тепер ми бачимо, що відбувається, коли в районі опиняється невідома особа.

З’являється постать, забарвлена у червоний колір, і йде до дверей одного з будинків. Ґерет повернувся до аудиторії і здійняв брови.

— Система не знає цього чоловіка, тому він і червоний. Щойно якась нова особа заходить у межі району, автоматично спрацьовує комп’ютер. Усі сусіди на домашні та мобільні пристрої отримують сповіщення про перебування у межах району незнайомця. Зазвичай нічого страшного. Прийшов у гості чийсь друг або дядько. Але все одно ми бачимо нову людину і знаємо її місцеперебування.

Стентон відкинувся на спинку, немов би знав закінчення цієї історії і хотів поквапити оповідача.

— Припускаю, що є спосіб його нейтралізувати.

— Так. Люди, яких він провідує, можуть надіслати системі повідомлення, що він приїхав саме до них, сповістити систему і поручитися за нього: «Це дядько Джордж». Або вони це можуть зробити заздалегідь. І він стане блакитний.

Ось червона постать дядька Джорджа посиніла і ввійшла до будинку.

— І в районі далі лад і спокій.

— Якщо тільки не з’явився справжній злочинець, — підказав Стентон.

— Саме так. Дуже рідко, коли з’являється хтось зі злими намірами…

Ось на екрані вигулькнула червона постать, що крадеться попід будинком, заглядаючи у вікна.

— Ну, тоді про це дізнається весь район. Мешканці знатимуть, де він, уникатимуть його, викличуть поліцію або, якщо їм захочеться, затримають його самі.

— Дуже добре, — сказав Стентон.

Ґерет сяяв.

— Дякую. А ще Белінда навела мене на думку, що можна було б усіх колишніх правопорушників, які живуть у районі, забарвлювати у червоний або рожевий колір. Або у якийсь інший колір. І тоді всім буде зрозуміло, що ті люди колись відбували покарання, а зараз мешкають у цьому районі.

Стентон кивнув головою:

— Вони мають право знати.

— Абсолютно, — погодився Ґерет.

— Схоже, такий підхід вирішує одну з проблем «ВидоЗміни», — сказав Стентон, — яка полягає в тому, що попри наявність камер люди можуть бачити не все. Якщо злочин скоєно о третій ночі, то хто дивиться за камерою номер дев’ятсот вісімдесят два, адже так?

— Ваша правда, — сказав Ґерет. — А тепер камери — лише один зі складників. Кольори вказують на особливо аномальних осіб. Заковика, безперечно, лише в тому, чи порушує це якісь закони про недоторканність приватного життя.

— Думаю, це не проблема, — сказав Стентон. — Ви маєте право знати, хто живе на вашій вулиці. Яка різниця між цією системою та обов’язком відвідувати сусідів і зі всіма знайомитися? Це просто дещо прогресивніша і досконаліша версія правила «хороші паркани — хороші сусіди». Думаю, це майже повністю викорінить злочини чужинців у будь-якому районі.

Мей поглянула на браслет. Полічити всіх коментів не могла, але сотні глядачів бажали отримати винаходи Белінди і Ґерета вже зараз. Запитували: «Де? Коли? Скільки коштує?»

Аж ось озвався Бейлі:

— І все ж таки одне питання залишається без відповіді: а що, як злочин скоєно котримсь із мешканців району? Мешканців будинку?

Белінда і Ґерет поглянули на добре вбрану жінку з дуже короткою стрижкою і в стильних окулярах.

— Думаю, це сигнал мені. — Вона підвелася й поправила чорну спідницю. — Я Фіннеґан. Моя проблема — насильство над дітьми у сім’ях. У дитинстві я сама стала жертвою домашнього насильства, — сказала вона і секунду помовчала, щоб усі второпали. — Цьому злочинові, здається, запобігти найскладніше, оскільки зловмисники — члени сім’ї, адже так? Але поступово я зрозуміла, що всі необхідні інструменти запобігання вже існують. Більшість людей мають той чи той монітор, що здатен відстежити, коли гнів у них підвищується до небезпечного рівня. Якщо поєднати цей інструмент зі звичайними датчиками пересування, ми знатимемо, коли стається або от-от може статися щось недобре. Наводжу приклад. Ось у нас датчик пересування у кухні. Такі часто використовують на заводах і навіть у ресторанах, щоб знати, чи виконує шеф-кухар або робітник свої завдання належним чином. Якщо не помиляюся, «Сфера» теж їх використовує у деяких відділах, щоб уникнути перебоїв у роботі.

— Авжеж, так і є, — погодився Бейлі, що викликало сміх на гальорці.

Стентон пояснив:

— У нас патент на таку технологію. Ви про це знали?

Фіннеґан зашарілася і, здавалося, розмірковувала, збрехати чи ні. А чи може вона сказати, що таки знала?

— Ні, я про це не знала, — сказала вона, — але тепер дуже рада, що дізналаася.

Її самовладання, здається, справило на Стентона враження.

— Отже, для вас не таємниця, — провадила вона, — що на робочих місцях за будь-яких незвичайних рухів чи зміни порядку дій комп’ютер або нагадує вам про те, що ви забули, або сповіщає про помилку керівництво. Тому я подумала, а чому б не використати ту ж технологію з датчиками пересування у будинку, зокрема, в сім’ях із підвищеним ризиком, щоб дізнаватися про поведінку, що виходить за межі норми.

— Як датчики диму, тільки для людей, — докинув Стентон.

— Саме так. Датчик диму спрацює, щойно вчує хоча б найменше підвищення двоокису вуглецю. Тут той самий принцип. Я встановила датчик у цій залі і хочу показати вам, що він бачить.

На екрані позаду неї з’явилася постать, розміром і формою, як Фіннеґан, хоча без рис обличчя — блакитна тінь, що повторювала її рухи.

— Отже, це я. Тепер подивіться, як я рухаюся. Якщо ходжу, то датчики бачать, що все в межах норми.

Тінь позаду неї залишилася блакитною.

— Якщо ріжу помідори, — сказала Фіннеґан, роблячи рухи, ніби ріже уявні помідори, — те ж саме. Все в нормі.

Постать позаду неї, блакитна тінь, передражнила Фіннеґан.

— А тепер погляньте, що відбувається, якщо я роблю щось різко.

Фіннеґан швидко піднесла руки й опустила вниз, немовби вдарила біля себе дитину. Вмить її постать на екрані перетворилася на оранжеву і гучно пролунала сирена.

Сирена верещала швидко і ритмічно. Щось вона занадто гучна, як для презентації, подумала Мей. Глянула на Стентона, а в нього очі округлилися і побіліли.

— Вимкніть, — сказав він, ледь стримуючи лють.

Фіннеґан не почула його і розповідала далі, ніби сирена — звичайне і прийнятне тло для презентації.

— Це, безперечно, сигнал тривоги і…

— Вимкніть! — заревів Стентон, і цього разу Фіннеґан почула. Завовтузилася біля свого планшета, шукаючи потрібну кнопки.

Стентон дивився на стелю.

— Звідки цей звук? Чому